Бойчукове ім’я зачепило старого більше, ніж він хотів показати. Я помітила, як затремтів його погляд, а потім небо спохмурніло, земля заховалась, нетерпляче зануртував буревій, і я нарешті почула голос Чарлі:

— Бойчук помер і похований.

Більше він не скаже нічого. Я відчула, що розмову завершено і що маю повертатися туди, звідки прийшла, лише з чотирма словами. Старий вже збирався розвернутись до мене спиною погано зализаного ведмедя, аж раптом небо розчахнулось і хлюпнуло. Лило, мов у ду́ші. Чарлі штовхнув мене досередини. Я ледве відчула цей рух — природний вияв авторитету, — а він уже відчиняв рамку з сіткою від комарів, і його важка й водночас легенька рука лягла на спину і штурхнула мене до хатки.

— Заходь, бо промокнеш.

Голос був не вельми люб’язний. Старий попрямував до печі — невеличкої грубки на дровах (мені такі маленькі ще не траплялися!) — і взявся розводити вогонь, не звертаючи на мене уваги. Багаття у печі ледь жевріло. Старому довелося перекладати рубанці, дмухати на дрова, додавати кори, дмухати ще, а коли вогонь стріпнувся, старий причинив дверцята, щоб була тяга, і зник за тим, що в мороці видавалося кухонною стійкою. Побачивши, скільки картоплі старий виклав чистити, я зрозуміла, що запрошена на вечерю.

Дощ гучно бився у дах, дужчав, ревів так, що часом ми не чули одне одного, а потім домішався й вітер, шквали, вий, скиглення, грім із блискавками — й обоє хутко зрозуміли, що сьогодні я вже не повернусь.

— Доведеться тобі ночувати тут.

І я спала на ложі з хутр, мов принцеса із давньої казки. Занурилась у м’яке провалля зі шкур чорного ведмедя барибáла, чорнобурки, мишастого вовка і навіть росомахи — темно-брунатний смух чорно вилискував на хутряному ліжку. Чарлі здивувався, коли я впізнала шкури, зокрема росомахи — досить рідкісної тварини, особливо ж у вичиненому стані, адже славиться росомаха кмітливістю і войовничістю, тож упіймати її ­вельми складно. Проте, враховуючи вартість шкур, — зауважив старий, — ставити пастки вигідно.

Того вечора я не раз дивувала його. Я знала назви папоротей, лишаїв та кущів, а він, живучи серед них, — не знав. Старий, ніби справдешній ботанік, міг описати кожну рослину з пущі, її звички, те, як вона збирає росу, як захищається проти посухи та вітру, — усе це він знав, проте назвати рослину не міг. Здивувався, коли на запитання, чи справді отруйні плоди певної рослини, замість відповіді я назвала її маянтемою канадською. Квітку з сімейства лілейних він звик називати або трутівкою, або куріпкою. «Плоди, — пояснила я, — їстівні, проте споживати їх слід обережно, бо якщо з’їсти багато, можна схопити бігунку».