Толланд підняв слухавку телефону, що стояв поруч, і простягнув Рейчел.

— Може, ще раз спробуєш із ним зв’язатися просто зараз?

— Ні, треба летіти. Краще спробую додзвонитися до нього з вертольота.

Для себе Рейчел уже вирішила, що коли їй не вдасться зв’язатися з Пікерінгом, то вона накаже береговій охороні відвезти їх вертольотом просто до управління військово-космічної розвідки, яке розташовувалося лише за 180 миль звідси.

Толланд повернувся, щоб покласти слухавку, але раптом завмер і здивовано приклав до неї вухо.

— Дивно. Сигналу немає.

— Ти про що? — стривожено спитала Рейчел.

— Дивно, кажу, — відповів океанограф. — У лініях прямого супутникового зв’язку сигнал ніколи не зникає.

— Пане Толланд! — до кімнати увірвався пілот вертольота, білий як крейда.

— Що сталося? — різко спитав океанограф. — Сюди хтось летить?

— Виникла проблема, — пояснив пілот. — Не знаю чому. Щойно відмовили всі бортові радари та засоби зв’язку.

Рейчел запхала папери глибоко в кишеню сорочки.

Сідаймо в гелікоптер! Негайно!

109

109

Серце Габріель несамовито калатало, коли вона перетинала темний офіс сенатора Секстона. Кімната була надзвичайно просторою й елегантною: обшиті деревом стіни, олійні полотна, перські килими, крісла зі шкіряною оббивкою і величезний стіл з червоного дерева. Офіс освітлювало лише химерне неонове світіння екрана комп’ютера.

Габріель рушила до столу. Сенатор був майже маніакальним прихильником «цифрового офісу». Він відмовився од шухляд, віддавши перевагу простоті персонального комп’ютера, де завжди можна легко знайти потрібну інформацію. А інформації у своєму комп’ютері сенатор тримав чимало: переведені в цифровий вигляд нотатки зустрічей, відскановані статті, промови та круглі столи. Персональний комп’ютер був для сенатора священною коровою, і для її захисту він завжди тримав свій офіс під замком. Седжвік Секстон навіть відмовлявся підключатися до Інтернету, бо боявся, що хакери проникнуть до його електронної скарбнички.

Іще рік тому Габріель ні за що б не повірила, що політики здатні на таку дурість, як тримати копії самозвинувачувальних документів у своєму комп’ютері, але Вашингтон багато чого навчив її. Інформація — це влада. Габріель з подивом дізналася, що серед політиків, які приймали сумнівні пожертви у фонд своїх виборчих кампаній, мала поширення практика тримати десь у надійній схованці фактичні докази цих пожертв: листи, банківські документи та квитанції. Ця тактика, спрямована на боротьбу з потенційним шантажем, була відома в столиці під назвою «сіамське страхування». Воно захищало кандидатів від донорів, які вважали, що їхня щедрість дає право чинити на кандидата неприйнятний політичний тиск. І коли цей донор ставав аж надто вимогливим, політик міг запросто дістати зі схованки документи і нагадати йому, що закон порушили обидві сторони. Такі докази забезпечували постійну зв’язку «політик — спонсор» на майбутнє. Як сіамські близнюки.