Працівниця натиснула на кнопку дзвінка внутрішнього зв’язку біля брами, але ніхто не відповів. Вона набрала перекриваючий код, відчинила браму і в’їхала на під’їзну алею. Не вимикаючи двигуна та маячок, жінка підійшла до парадних дверей і подзвонила. Ніхто не відповів. Охоронець не побачила всередині ані світла, ані рухів.

Дотримуючись інструкцій, вона увімкнула ліхтарик і неохоче пішла з обходом навколо будинку, щоб перевірити двері та вікна: чи немає раптом слідів зламу чи проникнення. Коли вона зайшла за ріг, повз будинок проїхав довгий чорний лімузин. Він на мить пригальмував, а потім поїхав далі.

«Цікаві сусіди. Їм все потрібно знати!»

Вона повільно обійшла будинок, але не побачила нічого незвичного. Споруда виявилася більшою, ніж спершу здалося, і коли жінка дійшла до подвір’я, то вже тремтіла від холоду. Вдома точно нікого не було.

— Диспетчере! — гукнула вона в радіо. — Я щодо виклику в Калорама-Гайтс. Власників немає вдома. Жодних ознак біди. Завершила огляд периметра. Ніяких ознак проникнення до будинку. Це фальшива тривога.

— Повідомлення прийнято, — відповів диспетчер. — На добраніч.

Охоронець повісила радіо на ремінь та пішла назад тим самим шляхом, бажаючи якомога швидше повернутися до теплого салону свого авто. Але, зробивши кілька кроків, вона помітила те, чого не помітила раніше, — крихітну цятку синюватого вогника на тильному боці будинку.

Вона здивовано підійшла до нього і побачила, звідки йшло світло — з низького фрамужного вікна, що, вочевидь, відчинялося у підвал будинку. Зсередини скло на вікні було затемнене якоюсь непрозорою фарбою. «Мабуть, лабораторія якась». Синювате світло пробивалося в маленькій цятці, де відлущилася фарба.

Жінка нагнулася і спробувала зазирнути всередину, але у маленький отвір майже нічого не було видно. Вона постукала по склу, подумавши, що всередині, може, хтось працює.

— Аго-ов! — гукнула вона.

Їй ніхто не відповів, але від її стукотіння шмат фарби несподівано відпав, надавши можливість побачити трохи більше. Жінка прихилилася ближче, мало не торкаючись обличчям до скла, і вгледілася в підвал. Й одразу ж пожалкувала, що це зробила.

«Що ж то таке, Господи милосердний?!»

Приголомшена, охоронець так і застигла, зігнувшись біля вікна, широко розкритими від страху очима роздивляючись картину, що розгорнулася перед її очима. Нарешті вона тремтячими пальцями почала намацувати на ремені своє радіо.

Але так і не встигла його знайти.

Шиплячі штирі електричного шокера впилися їй у шию, і тіло її пронизав гострий біль. М’язи заціпеніли, охоронець гойднулася вперед і впала обличчям у холодну землю.