А за цими дверима було те, що вони з Кетрін, на прохання Пітера, мали подивитися. Пітер облишив подробиці, давши просто чіткі вказівки стосовно точного часу, коли ці двері треба відчинити. «Нам доведеться чекати, щоб відчинити двері? Навіщо?»

Ленґдон вкотре поглянув на годинник і простогнав від прикрості.

Опустивши ключ у кишеню, він подивився через бездонне провалля на дальній край балкона. Кетрін безстрашно пройшла вперед, не боячись висоти. На цей час вона вже встигла обійти половину балкончика, милуючись кожним дюймом величного твору Бруміді — «Апофеоз Вашинґтона», який розгортався просто над їхніми головами. З цього рідкісного кута зору п’ятнадцятифутові фігури на фресці, яка займала майже п’ять тисяч квадратних футів капітолійського купола, бачилися в усіх вражаючих деталях.

Ленґдон повернувся спиною до Кетрін, а обличчям до внутрішньої стіни і тихо-тихо прошепотів:

— Кетрін, це звертається до тебе твоя совість. Навіщо ти покинула Роберта?

Кетрін, вочевидь, знала про дивовижні акустичні властивості купола, бо стіна відповіла Ленґдонові таким самим тихим шепотом:

— Бо Роберт Ленґдон — боягуз. Йому треба було піти зі мною. Бо ми ще маємо багато часу до відмикання дверей.

Ленґдон знав, що Кетрін має рацію, і став неохоче пробиратися вузеньким балкончиком, тримаючись за стіну.

— Ця стеля просто неймовірна, — захоплено мовила Кетрін, закинувши голову і милуючись красою «Апофеозу». — Міфічні боги в компанії з науковцями-першовідкривачами та їхніми творіннями. Подумати тільки: така картина — і в центрі нашого Капітолію!

Ленґдон поглянув на величезні фігури Франкліна, Фултона і Морзе з їхніми технічними винаходами. Від цих постатей відходила сяюча веселка, по якій його погляд ковзнув до Джорджа Вашинґтона, що піднімався на хмарині до небес. «Велична перспектива людини стати Богом».

Кетрін сказала:

— Неначе над ротондою витає квінтесенція древніх таємниць.

Ленґдон мав визнати, що небагато фресок у світі поєднували наукові відкриття з міфічними богами та апофеозом людини. Вражаюче зібрання постатей на цій стелі й справді втілило головну ідею древніх таємниць, і це було не просто так. Батьки-засновники уявляли собі Америку як чисте полотно, як родюче поле, на якому можна посіяти зерна цих таємниць. І нині височенне зображення батька нашої країни, який піднімається на небеса, безневинно витає над законодавцями, керманичами та президентами, як пряме нагадування, як мапа в майбутнє, як перспектива того прийдешнього часу, коли людина розвинеться до своєї психологічної зрілості.