— Луїзо, ми посварилися з Біллом зовсім не через шахи. Ми…

Біля підніжжя пагорба Розалі різко загавкала й почала зводитися на лапи. Ральф глянув у той бік, і в нього похололо в грудях. Хоча вони сиділи тут більше півгодини й ніхто не проходив мимо в туалет, пластикові двері з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ» почали повільно відкриватися.

Із дверей з’явився лікар № 3.

Панама Мак-Ґоверна з обкусаним півмісяцем полів сиділа набакир, від чого істота була схожою на Мак-Ґоверна в той день, коли Ральф уперше побачив Білла в коричневому капелюсі — той нагадував чепуристого репортера з детективного фільму сорокових років. У руці прибулець тримав іржавий скальпель.

Розділ тринадцятий

Розділ тринадцятий

1.

— Луїзо? — Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. — Луїзо, ти бачиш?

— Я не… — Голос Луїзи здригнувся. — Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?

Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.

— Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!

Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.

— Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.

— Я ж сказав тобі дати собаці спокій! — крикнув Ральф. — Іди геть! Забирайся до дідька!

Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби — більш гострі й міцні, аніж у Розалі, — у беззвучному сміху.

Розалі скулилася, коли лисий у брудному халаті знову почав наближатися до неї, потім підняла лапу й прикрила голову — картинний жест, який мусив би бути кумедним, але замість цього став виразом жаху, що переповнив собаку.

— Чому я не можу бачити, Ральфе? — простогнала Луїза. — Я бачу щось, але…

— Забирайся геть від неї! — закричав Ральф і заніс руку, наслідуючи каратистів. Рука, що випустила перед тим клинчастий пучок блакитного сяйва, і далі відчувалася незарядженою зброєю, однак цього разу лисий це знав. Він глянув на Ральфа й уїдливо посміхнувся:

(«О, перестань, шот-таймере, — відійди, заткнися й насолоджуйся видовищем»).

Створіння, що стояло внизу пагорба, знову звернуло свою увагу на Розалі, яка скулилася, притулившись до стовбура сосни. Вона загавкала, і з тріщин кори почали просочуватися струмки зеленого туману. Лисий лікар схилився над Розалі, простягнувши одну руку в жесті турботи, яка погано поєднувалася зі скальпелем, затиснутим в іншій руці.