Але Ральф знав чому… Клото пояснив їм з Луїзою, що й Атропоса, і Еда Діпно оточують сили злі, які, проте, піклуються про їхню безпеку. Хіба не схоже, що ці ж сили тепер охороняють Чарлі Пікерінга, на кшталт того, як Ральф подбав про Лейдекера, коли той висунувся з укриття, щоб втягти туди свого вмираючого колегу?

Пікерінґ відкрив шквальний вогонь по поліцейських, що наближалися. Він цілився нижче пояса, де їх не захищали бронежилета. Один із них упав і застиг, другий поповз назад, кричачи, що його підстрелили — підстрелили? — чорт, його дуже поранило.

— Барбекю, — верескнув з вікна Пікерінґ, регочучи. — Барбекю! Барбекю! Свята відплата! Засмажити сучок! Божественний вогонь! Священний вогонь!

Крики стали голосніші, здавалося, вони чуються просто з-під ніг Ральфа, і коли він подивився вниз, то жахнувся: місиво аур парою просочувалося з-під підлоги веранди, розмаїтість кольорів і відтінків затушовувалася під напором червоного світіння, яке просочувало потік… І все, що його оточувало. Ця криваво-червона конфігурація не була схожа на грозову хмару, що утворилася над місцем бійки, затіяної біля «Червоного яблука» Зеленим і Жовтогарячим хлопчиськами, але Ральф був упевнений, що значення їхнє подібне; єдина розбіжність полягала в тому, що цей купол породжений страхом, а не люттю й агресією.

— Барбекю! — репетував Чарлі Пікерінг, потім неслося щось на адресу диявольських сучок. Раптом Ральф зненавидів цього безумця дужче, ніж будь-кого за все своє життя.

— Ходімо, Луїзо, ми мусимо зупинити його.

Узявши жінку за руку, він потягнув її в палаючий будинок.

Розділ двадцять другий

Розділ двадцять другий

1.

Вхідні двері вели в наскрізний коридор, тепер весь прохід був охоплений язиками полум’я. Ральф бачив ці язики яскраво-зеленими, а коли вони з Луїзою проходили крізь вогонь, було відчуття прохолоди — немов вони йшли крізь пари ментолу. Палаючий будинок приглушено потріскував, автоматні черги звучали тихо, як гуркоти грому у сприйнятті людини, яка пливе під водою… Саме це визначення, на думку Ральфа, найточніше описувало його відчуття — перебування під водою. Він і Луїза перетворилися на невидимих істот, що перепливають вогненну ріку.

Ральф, указавши на двері праворуч, запитально глянув на Луїзу. Вона кивнула. Потягнувшись до дверної ручки, він поморщився від огиди, коли його пальці пройшли крізь неї — що було, звичайно ж, краще, ніж якби він міг по-справжньому схопитися за цю чортову штуковину, то, без сумніву, залишив би кілька шарів шкіри на розпеченій мідній ручці.

— Ми пройдемо крізь двері, Ральфе!