— Послухайте, — звернувся Ротстайн до містера Жовтого, упіймавши його погляд і не відпускаючи. — Не треба. У цьому сейфі немає нічого цінного, крім грошей. Там ще тільки стос різної писанини, але ці папірці для мене важливі.

Містер Червоний крикнув із кабінету:

— Стрибучий Ісусе, Моррі! Та в нас тут джек-пот! Еге, тут ціла купа готівки! Пачки, ще в банківських упаковках! Десятки!

Щонайменше шістдесят, міг би уточнити Ротстайн, а то й вісімдесят. У кожній пачці чотириста доларів. Від Арнольда Ейбела, мого бухгалтера в Нью-Йорку. Джіні переводить у готівку чеки й приносить пачки грошей, а я кладу їх у сейф. Тільки витрачаю я мало, тому що Арнольд ще й оплачує основні рахунки з Нью-Йорка. Іноді я даю на чай Джіні та щось дарую листоноші на Різдво, але, крім цього, готівку я майже не витрачаю. Так триває роками. І чому? Арнольд ніколи не питає, на що я витрачаю гроші. Можливо, думає, що я дівчат собі замовляю або граю на тоталізаторі в Рокінгемі.

Проте є одна кумедна річ, про яку він міг би розповісти містеру Жовтому (він же Моррі). Я й сам ніколи не запитував себе. Так само, як не запитую себе, навіщо продовжую вести записники. Деякі речі просто трапляються й усе.

Він міг би про все це сказати, але мовчав. Не через те, що містер Жовтий навряд чи зрозумів би, а тому, що ця милостива червоногуба посмішка доводила зворотне — той зрозумів би.

І йому було байдуже.

— Що там ще? — крикнув містер Жовтий. Погляд свій він не відводив від Ротстайна. — Коробки є? Коробки з рукописами? Такого розміру, як я казав?

— Коробок немає, є записники, — крикнув у відповідь містер Червоний. — Йобаний сейф забитий ними.

Містер Жовтий посміхнувся, продовжуючи заглядати в очі Ротстайну.

— Написано від руки? Ось, значить, як ти це робиш, генію?

— Будь ласка, — сказав Ротстайн, — Залиште їх. Цей матеріал не для читання. Ще нічого не завершено.

— І ніколи не буде, ось що я думаю. Ти просто великий скнара. — Блиск у його очах (як здалося Ротстайну, ірландський блиск) згас. — Та й видавати тобі нічого не потрібно, так? Ніякого тобі фінансового імперативу. Ти отримуєш авторські гонорари за «Утікача». І за «Утікач у справі». І за «Утікач зменшує оберти». Відома трилогія про Джиммі Ґолда. Яка не перестає перевидаватися. Яку вивчають в університетах по всій нашій неосяжній країні. Завдяки змові вчителів літератури, які вважають тебе й Сола Беллоу небожителями, у тебе є віддана аудиторія зі студентів, що купують твої книги. У тебе все налагоджено, а? Навіщо ризикувати й публікувати щось таке, що може похитнути золотий п’єдестал? Можна ж сховатися тут і вдавати, ніби решти світу не існує. — Містер Жовтий похитав головою. — Мій друже, ви надали зовсім нове значення слову «дріб’язковий».