За будинком лежало величезне поле, де могли б гратися діти. За ним ген за небокрай тягнувся ліс. «Ваша ділянка прилягає до державних угідь, — пояснила ріелтор. — І найближчим часом тут не планується жодних будівництв». Рештки індіанського племені мікмаків[2] заявили свої права на понад вісім тисяч акрів землі як у самому Ладлоу, так і в містечках, що на південь звідси. Дуже заплутана судова тяганина між федеральним урядом США й урядом штату ризикувала перейти в наступне століття[3].
Рейчел враз перестала плакати. Вона випросталася.
— Це і є…
— Так, — промовив Луїс. Йому було трохи тривожно. Ні, радше страшно. Та годі — його просто охопив жах. Він занапастить дванадцять років життя на виплати: до того часу Еллі буде аж сімнадцять!
Він судомно глитнув.
— Що думаєш?
— Думаю, що це чудово! — сказала Рейчел, і наче камінь впав з душі Луїса. Він бачив, що дружина не жартує. Це було зрозуміло з її погляду. Коли вони об’їжджали ззаду сарай, її очі ковзали по порожніх вікнах і в голові вже цокотіли думки про нові штори, клейонки для буфетів та ще бозна про що.
— Татку, — озвалась Еллі з заднього сидіння. Вона теж припинила плакати. Навіть Ґейдж угамувався.
Луїс смакував тишу.
— Що, люба?
Він бачив у дзеркалі заднього огляду її карі очі, що визирали з-під русявого чубчика. Їх погляд бігав по будинку, моріжках, сусідському даху й полю, що тяглося до лісу.
— Це наш дім?
— Він ним стане, доцю, — відповів він.
— Уррра! — загорлала дівчинка, аж йому заклало вуха. І Луїс, якого часом дратувало спілкування з Еллі, вирішив для себе: хай навіть він ніколи й не побачить «Світ Діснея» в Орландо, йому байдуже.
Він припаркувався перед сараєм і заглушив двигун «універсала».
Авто ще з мить погуркотіло і стихло. У пізньому надвечір’ї дзвінкої після гамору чиказьких вулиць тиші солодко заспівала пташка.
— Дім, — ніжно промовила Рейчел, все ще споглядаючи будинок.
— Дім, — самовдоволено сказав Ґейдж у неї на колінах.
Луїс і Рейчел витріщилися одне на одного. Очі Еллі в дзеркалі заднього огляду також розширилися від подиву.
— Ти…