— Втікаєш? — хижо усміхнувся батько. — Далеко не втечеш. Не надійся.

— Чому далеко? Йду шукати собі роботу.

— Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати?

— Ані копієчки.

— Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм.

— Вже відтепер почну боятися.

— І правильно робитимеш.

…«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» — спитала совість.

«Не зміг».

…Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила:

— Люда виходить на зміну завтра.

Щоб вам добре було!

— До побачення, — промимрив він і прожогом вилетів за двері.

Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш?

Отже, завтра. О’кей!

— А шо я жроблю? Папка погана.

— Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай.

Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи.

Сказитися можна!