Страчувати. Даня сказав — страчувати.

— Чого ти скиглиш, наче баба? — нарешті озвалася напівтемрява голосом ватажка, а разом і він сам трошки виступив уперед. Зараз Руслан не бачив чітко виразу його обличчя, зате він дуже чітко уявив його собі, адже знав Даню кілька місяців, спілкуватися віч-на-віч доводилося часто, і ось полонений ніби знову дивиться на це лице: худе, видовжене, бліде, незворушне. Від очей завжди ніби віяло холодом, дивився — як гіпнотизував.

Це було улюбленою розвагою Руслана: шукати в кожній людині, з якою спілкувався чи то у справах, чи в побуті, ознаки якогось представника живої природи. Іноді Микитенкові здавалося, що Даня схожий на удава. Ну, нехай не на удава, просто на змію, такого собі холоднокровного незворушного плазуна. Хоча зовнішню подібність до змії годі було шукати. Справді, у виразі обличчя ватажка іноді з'являлося щось тхоряче, і все ж таки Руслан часто порівнював свого партнера саме зі змією. Щоразу — з іншою. Звичайно, він ніколи не ділився своїми спостереженнями ні з ким, адже Даня не потерпів би подібного ставлення до себе. Він взагалі мало що терпів у цьому світі. Хоча зовні завжди тримався спокійно.

Як удав.

— Не вбивайте…

— Поміняй платівку, чувак, — Даня зробив жест рукою, один з «янголів» спритно підніс йому ослона, ватажок присів і подався тулубом уперед, опинившись до жертви, що стояла навколішках, майже впритул. Дихання Дані завжди було чистим. Наскільки встиг зрозуміти Микитенко, він не пив, не курив, наркотики зневажав, говорив дуже грамотно для бандита і ніколи не вживав у розмові матюків, хоча звичайними «цензурними» жаргонними словечками та висловами оперував охоче. Натомість «янголи» часто не могли стулити докупи двох слів, тому «блякали», «хулькали» та «йопкали» через кожне слово.

— Не…

— Стули хайло і слухай мене, — голос змусив полоненого замовкнути. Тепер у льосі запала моторошна тиша, яку порушували лише слова Дані: — Пацани не роблять так. Дійшло до тебе чи ні — мені до сраки. Навіть якби ти зараз лизькав усім нам чоботи, і мені стало б тебе шкода, то все одно відпустити тебе тепер, після всього, ми не можемо хоча б у інтересах власної безпеки. Нехай ти до ментів не побіжиш, але в тебе жінка є, їй неодмінно поскаржишся на бандитський безпредєл.

— Нікому…

— Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано — не тут, — він обвів рукою льох. — Шансу, Русику, я тобі не дам.