Влада підвелася й нарешті почала розвантажувати свій кошик. На столі виросли привабливі купки перших весняних овочів — червоні помідори, яскраво-зелені, як молоді крокодильчики, шорсткі огірки, ніжні напівпрозорі листки салату. Все це скидалося на пластикові муляжі — занадто красиве і зовсім без запаху. Одне слово — продукти з супермаркету: форма без змісту. Відтак дістала з кошика інші делікатеси — гриби, вуджені курячі стегенця, «рибні коктейлі», оливки…

За півгодини стіл, накритий на двох, заяскравів відсвітами вогників свічок у кришталевих бокалах та салатницях. Усе було готово. Влада відчинила шафу і вибрала блідо-рожеву сукню, закрутила довге волосся на потилиці і відчула, як стукотить серце…

Бідний Макс! Про що він думає зараз? Чи зможе поводитись адекватно, чи їй доведеться знову стримувати його?

Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну. Здавалося, що вона вибирає собі книжку — їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті часи, коли у книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба було їхати у найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби та спекулянти. Продовжив цю справу Макс, коли завдяки квитку члена Спілки письменників долучився до письменницької книгарні. А останні кілька років вони вже всі разом вирушали до величезного книжкового ринку і купували все що завгодно — Воннегута, Сартра, Камю…

Господи, скільки книжок! Треба якось розібратися, систематизувати. Влада перехрестилася, рішуче вхопилася за перекладини стелажу й різким рухом потягла його на себе. Половинки розійшлися. За ними були розсувні двері… Влада дістала з верхньої полиці ключа, вставила в замок і тричі повернула його.

Перш ніж розсунути двері, вона припала вухом до відполірованого дерева. За дверима стояла мертва тиша. Влада відчинила.

Який контраст: освітлена останніми променями сонця зала — і задушлива напівтемрява вузької келії із ледь жевріючим вогником лампи-бра, вмонтованої в стелю. Влада зіщулилася, звикаючи до темряви, аж доки почала розрізняти силует чоловіка, що незрушно лежав у кутку на великому матрасі.

Вона тихо наблизилася до нього по м’якому килиму, що поглинав звуки, і присіла поруч. Чоловік не поворухнувся. Влада зняла зі стіни кругле люстро й знову присіла біля скоцюрбленої фігури.

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова ще глибше увійшла в плечі. — Залиш мене…