Деніел та Алекса, діти Клер, підійшли останніми.

Майя обійняла їх, як завжди, прагнучи захистити від усього поганого, що могло статися. Едді, її зять… Він же зять? Як ще назвати чоловіка, який був одружений із твоєю сестрою до того, як її вбили? «Екс-зять» більше пасувало б до розлучення. Може, кажуть «зять у минулому»? Чи таки просто «зять»?

Ще трохи маячні, аби лиш відволіктись.

Едді нерішуче підійшов. На його обличчі бритва подекуди пропустила острівки щетини. Едді поцілував Майю в шоку. Запах ополіскувана та м’ятних цукерок достатньо сильний, щоби перекрити інші можливі запахи, але знову ж таки — хіба не в цьому їхня суть?

— Мені бракуватиме Джо, — пробурмотів Едді.

— Я знаю, Едді. Ти йому дуже подобався.

— Якщо ми можемо чимось допомогти…

«Можеш краще дбати про своїх дітей», — подумала Майя, однак її звичний гнів на нього вже минув, здувся, наче дірявий надувний човен.

— У нас усе добре, дякую.

Едді промовчав, ніби вмів читати її думки, а може, у цьому випадку і справді прочитав.

— Вибач, що пропустила твою останню гру, — сказала Майя Алексі. — Але завтра я неодмінно прийду.

Раптом усім трьом стало зовсім ніяково.

— О, ти не мусиш цього робити, — сказав Едді.

— Нічого. Мені не завадить відволіктись.

Едді кивнув, забрав Деніела та Алексу й рушив із ними до авто. Алекса озирнулася на неї. Майя підбадьорливо їй посміхнулась. «Нічого не змінилося, — говорила ця посмішка. — Я все одно буду поруч із тобою, як обіцяла твоїй матері».

Майя дивилася, як родина Клер сідає до машини. Деніел, товариський чотирнадцятилітній підліток, сів на переднє сидіння. Алекса, якій було лише дванадцять, примостилася позаду, сама. Відколи померла їхня мати, здавалося, що вона постійно зіщулюється, наче готується до нового удару. Едді помахав Майї, втомлено їй посміхнувся й сів за кермо.