Річка сама по собі не давала жодних відповідей. Коли місяць тому рибалка наступив у грязюці гумаком на мобільний телефон і дістав його, у мене була надія. Але телефон Нел Ебботт так і не сказав нам нічого такого, чого б ми не знали із записів. Якщо був якийсь компромат — фотографії, зображення, які пояснили б усе, що залишилося непоясненим, — то ми не мали можливості доступу до нього — телефон навіть не вмикався, він був мертвий, його нутрощі заіржавіли від води, забилися мулом.

Коли Шон поїхав, зосталася гора документів, з якими треба було возитися, наводити довідки; залишалися без відповіді запитання стосовно того, що саме знав Шон, коли і чому це все так по-розпиздяйськи розслідувалося. І не тільки справа Нел, а й справа Гендерсона теж: як це він просто взяв і безслідно зник у нас з-під носа?

Ну а я просто знову й знову перечитую те, що на допиті сказав Патрік. Браслет Нел, зірваний з її зап’ястя, коли Патрік схопив її за руку. Їхня боротьба там, на скелі, перш ніж він штовхнув її. Але не було жодних синців на тих місцях, де він казав, що хапав її, жодних слідів на її зап’ясті, звідки він зірвав той браслет, жодних ознак боротьби взагалі. І застібка на браслеті була ціла.

Я постійно на це вказувала, але після всього, що сталося, після зізнання Патріка, відставки Шона й усякого підмазування і заминання ніхто вже не мав настрою слухати хоч щось.

Я сиділа на березі річки й відчувала, те, що вже відчувала давно: що все це, історії Нел, Лорен і Кейті — вони неповні, незавершені. Я так і не побачила всього, що можна було розгледіти.

Гелен

У Гелен була тітка, яка жила біля Піті Мі, що на північ від Дарема. Вона мала ферму, і Гелен пригадувала, як їздила туди колись влітку, годувала віслюків шматочками моркви й збирала ожину в живоплоті. Тітки вже не було; щодо ферми вона не була впевнена. Місто було занехаяніше й бідніше, ніж вона пам’ятала, і не було видно жодних ослів, але містечко було маленьке й анонімне: ніхто не звернув на неї жодної уваги.

Вона знайшла собі роботу, для якої вона була більш ніж кваліфікована, і невелику квартиру на першому поверсі із власним двориком. Туди сонце зазирало після обіду. Коли вони з Шоном перебралися в місто, то винайняли будинок, але це тривало всього кілька тижнів, а потім вона прокинулася одного ранку — а Шона не було, тож вона віддала ключі господареві й стала шукати інше місце.

Вона не намагалася з ним зв’язатися. Вона знала, що він не повернеться. Їхня сім’я була зламана, вона й мала зламатися без Патріка, він був тим цементом, який утримував їх разом.