Джулс
Пам’ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.
Я не просто пам’ятала, я відчувала це. Я відчувала ту саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?
(Ми з тобою не дуже й відрізняємося врешті-решт.)
Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам’ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам’ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.
Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з