Я дозволив забрати взятку Нікові. Відіграли ще три незначущі взятки: спершу Нік, а за ним і Ленні почали вичерпувати дзвінкову жилу, а потім у хрестовій взятці я отримав чирвову десятку.

— Чирва полізла і Райлі одну вже заковтнув! — зловтішно затрубів Ронні. — Ляжеш на обидві лопатки, село!

— Може, й так, — озвався я. А може, подумав я, посмішка Ронні Мейленфанта скоро зітреться. Якщо все вийде, я зажену ідіота Ніка Прауті за сотню і відберу в Ронні партію, яку він мав намір виграти.

Через три взятки мій маневр став уже очевидним. Як я і сподівався, вишкір Ронні змінився виразом, який я найбільше любив бачити в нього на обличчі: досадливою гримасою.

— Нічого в тебе не вийде, — сказав він. — Не вірю. Не в партії без підкидання. Де в тебе, нахер, такі козирі?

Проте він знав, що таке цілком можливо. Це чулося в його голосі.

— Що ж, подивимося, — відповів я і пішов чирвовим тузом. Тепер я йшов напролом, але чому б і ні? Якщо чирва розподілена порівну, я міг виграти зараз же. — Ось побачимо, що ми…

— Дивіться! — вигукнув Скіп, що сидів найближче до вікна. В його голосі бриніла недовіра і аж якесь ніби захоплення. — Господи Боже, це ж засранець Стоуклі!

Гра обірвалася. Ми всі блискавично крутнулися на стільцях і виглянули в залитий дощем сутінковий світ під нами. Четвірка з кутка теж схопилася на ноги. Старі ліхтарі з кованого заліза уздовж променаду Беннета просвічували туман слабким електричним світлом, і мені уявився Лондон: Тайн-стрит і Джек-різник. Голіоук на пагорбі більше, ніж будь-коли, скидався на океанський лайнер. Він немов погойдувався в потоках дощової води, що заливала вікна вітальні.

— Засранець Рви-Рви поперся в таке лайно… очам своїм не вірю, — видихнув Ронні.

Стоук швидко прямував стежкою, що вела від північного входу в Чемберлен до місця, де всі асфальтові доріжки зливалися в найнижчій точці перегону Беннета. На ньому була його стара шинель, і було очевидно, що він не щойно з гуртожитку: шинель промокла наскрізь. Навіть крізь залите водою скло можна було розгледіти знак миру в нього на спині, такий же чорний, як і слова, що тепер частково затуляв прямокутник жовтої парусини, якщо він і досі там висів. Його буйне волосся промокло до стану упокорення.

Стоук ні разу не озирнувся на своє графіті «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ», а просто дибав на милицях до променаду Беннета. Я ще ні разу не бачив, щоб він так швидко йшов. Пірив дощ, але ні його, ні все густішого туману, ні місива під милицями Стоук не помічав. Чи хотів він впасти? Невже кидав виклик бридкому болоту, звалить воно його чи ні? Не знаю. А можливо, він так заглибився в роздуми, що не помічав, ні як швидко рухається, ні мерзенної погоди. Так чи інакше, в такому темпі він не міг дійти далеко.