Присвячується пам’яті моєї матері
Нам треба бути готовими відмовитися від того життя, яке ми планували, заради того життя, що чекає на нас.
Факт:
Факт:Усі архітектурні, мистецькі витвори, місця, а також наукові й релігійні організації існують у дійсності.
Пролог
Пролог
Старенький потяг зубчастої колії повз крутим схилом на запаморочливу висоту, й Едмонд Кірш роздивлявся зазубрені скелі вгорі. На віддалі, вбудований просто в скелю, наче висів у просторі масивний кам’яний монастир — немовби його дивовижним чином приєднали до прямовисного виступу.
Ця непідвладна часові святиня в Каталонії, що в Іспанії, витримує невблаганне земне тяжіння вже понад чотири століття, не відступаючи від первинного призначення — відгородити своїх мешканців від сучасного світу.
«Іронія долі в тому, що тепер вони перші дізнаються правду», — думав Кірш, гадаючи, що йому на це скажуть. Історично склалося так, що найнебезпечніші люди світу — то люди Божі… особливо тоді, коли їхнім божествам щось загрожує. «А я зібрався засунути розпечений спис в осине гніздо!»
Коли поїзд дістався верхівки, Кірш побачив самотню постать, яка чекала його на платформі. Висохлий, як кістяк, чоловік був вбраний у католицьку пурпурову сутану й біле рокето[1], голову його покривав пілеолус[2]. Кірш упізнав сухорляве обличчя з фотографій — і відчув несподіваний приплив адреналіну.
«Вальдеспіно зустрічає мене особисто!»
Єпископ Антоніо Вальдеспіно був в Іспанії особою вельми поважною, навіть грізною: не лише близький друг і порадник самого короля, а й один з найактивніших і найвпливовіших прибічників збереження традиційних католицьких цінностей і давніх політичних стандартів.
— Певне, ви Едмонд Кірш? — промовив єпископ, коли Кірш вийшов із вагона.
— Каюся, це я, — усміхнувся гість, тиснучи кістляву руку господаря. — Єпископе Вальдеспіно, хотів би подякувати вам за те, що призначили мені зустріч!
— Ну а я вдячний, що ви про неї попросили, — голос єпископа виявився сильнішим, аніж того очікував Кірш: чітким і проникливим, немов звук дзвона. — Нечасто до нас на пораду приходять науковці, особливо такі видатні, як ви. Прошу, проходьте сюди.
Вальдеспіно вів Кірша платформою, і холодний гірський вітер розмаював його сутану.
— Маю зізнатися, — мовив Вальдеспіно, — я уявляв вас інакшим. Гадав, що побачу професора, а ви такий… — його дещо зневажливий погляд ковзнув стильним костюмом від Kiton, перейшов на черевики від Barker зі страусової шкіри, — кльовий… здається, так це називається?
Кірш усміхнувся ввічливо, подумавши: «Слово кльовий уже кількадесят років тому вийшло з моди».