Ленґдонові стало недобре. Кабінка хиталася, він щосили намагався зберегти ясність думки.

— Треба було б Едмондові додати вам у програму одну інструкцію, — сказав він. — «Не вбивай!»

— На жаль, не все так просто, професоре, — відказав Вінстон. — Люди вчаться не слухаючи настанови: вони вчаться на прикладах. Судячи з ваших книжок, кіно, новин і давніх міфів, люди завжди схилялися перед тими, хто жертвує собою заради більшого блага. Наприклад, перед Ісусом Христом.

— Вінстоне, я тут ніякого «більшого блага» не бачу!

— Справді? — незворушно відказав Вінстон. — То дозвольте мені поставити вам це відоме питання: ви б обрали світ без технологій — чи без релігії? Без медицини, електрики, транспорту й антибіотиків — чи без фанатиків, готових воювати за вигадані історії та уявних духів?

Ленґдон нічого не сказав.

— Моя думка, власне, така, професоре: релігії нехай похмурі згаснуть, і хай наука добра візьме трон.

Тепер уже самотній, на верхівці гори, Ленґдон дивився в далеч на морський блиск і відчував моторошну відстороненість від власного світу. Спускаючись із замку в сади, він глибоко вдихав запах сосон та волошок і відчайдушно намагався забути голос Вінстона. Тут, серед квітів, Ленґдон раптом відчув тугу за Амброю, захотів зателефонувати їй, почути її голос, розповісти про те, що сталося за цю годину. Але, діставши телефон Едмонда, він усе ж не наважився її набрати.

«Принц і Амбра мають побути самі. Розмова почекає».

Він подивився на значок W на екрані. Символ посірів, його перекрило невелике повідомлення про помилку: «абонент не існує». Проте Ленґдон усе одно почувався насторожено. Параноїком він не був, але відчував, що навряд чи колись іще довірятиме цьому приладу: завжди гадатиме, які ще секретні зв’язки чи програмні фокуси можуть бути в ньому приховані.

Професор пішов вузькою стежкою і врешті знайшов тихе місце під деревами. Дивлячись на телефон у руці й думаючи про Едмонда, він поклав ґаджет на плаский камінь. І тоді, немов у ритуальному жертвопринесенні, підняв над головою іншу каменюку й щосили опустив — телефон розлетівся на десятки шматків.

Дорогою з парку професор викинув уламки у смітник і подався вниз.

Ленґдон мав відзначити, що йому полегшало на душі.

І дивним чином… він почувався більшою мірою людиною.

Епілог

Епілог

Передвечірнє сонце блищало на шпилях храму Саграда Фамілія, і довгі тіні лягали на площу Ґауді, накриваючи туристів, які стояли в черзі, чекаючи, коли їх впустять до храму.

Роберт Ленґдон стояв серед них, дивився, як закохані роблять селфі, хтось знімає все на відео, діти слухають музику через навушники, а всі довкола комусь пишуть, щось постять і коментують — наче й не помічаючи базиліку над собою.