Чому саме Гашербрум? Обираючи місце, я керувався трьома важливими принципами. Перший — висота гір повинна сягати понад шість тисяч метрів, бо це робить місце катастрофи недосяжним для більшості типів вертольотів. Другий — поблизу місця катастрофи літака не має бути туристичних центрів і прокладених маршрутів. І третє — понад горами мусять регулярно курсувати міжнародні рейси. Центральний Тибет відпав одразу — над ним не літають комерційні лайнери. Не з огляду на висоту хребтів, а тому, що на півночі за ними простягається пустеля Такла-Макан, далі Гобі, а ще вище Сибір. Там нема куди літати. Поспостерігавши за трафіком на сайті flightradar24.com, я зрештою зупинився на горах півночі Пакистану в спірному регіоні Кашмір — високих, малолюдних і важкодоступних. Пік Гашербрум VI досі не підкорений.

Описана в романі катастрофа вигадана, але, продумуючи її деталі, я спирався на три реальні авіаційні події:

• «Boeing 747», рейс 123 Японських Авіаліній, 12 серпня 1985-го — літак у польоті втратив вертикальний стабілізатор і розбився в горах, лише четверо із п’ятсот двадцяти чотирьох пасажирів і членів екіпажу вціліли;

• «Boeing 737», рейс 243 «Алоха Ейрлайнс», 28 квітня 1988-го — у повітрі над Гавайським архіпелагом відбулася вибухова розгерметизація, внаслідок якої з обшивки вирвало величезний шматок; пілотам вдалося посадити літак в аеропорту Кахулуї на острові Мауї;

• DC-10, рейс 232 «Юнайтед Ейрлайнс», 19 червня 1989-го — за годину після вильоту з Чикаго у тридвигунового «McDonnell Douglas DC-10» тріснув і розлетівся на друзки диск вентилятора хвостового двигуна, осколки пошкодили гідравлічні трубопроводи, через що лайнер став некерованим; застосовуючи тільки тягу двигунів, пілоти змогли здійснити аварійну посадку в аеропорті «Сіу-Сіті» — із двохсот дев’яносто шести осіб, які перебували на борту, загинуло сто одинадцять.

Чимало інших епізодів роману засновані на реальних подіях: історія Єгорового батька про невдале сходження на пік Перемоги, історія сестри Дюка Апшоу, історія Турід Морґенштерн, історія Артема Янголя (щонайменше півтора десятка українців сьогодні ув’язнено в тюрмах Таїланду), частково навіть історія Брендона Бартона (спортивна її частина), хоча про Брендона й американський футбол трохи згодом.

Хочу згадати книги й у такий спосіб подякувати авторам, які допомагали зрозуміти, як саме людський організм реагує на екстремальні висоту та холод: Френсіс Ешкрофт «На межі можливого. Наука виживання», Уїлфрід Нойс «Південне сідло», Мітчелл Зукофф «Замерзлі. 5 місяців у снігах Ґренландії», Моріс Ерцог «Аннапурна» та вже згаданий вище Джон Кракауер «Еверест».