— Мабуть, забув.

— А на руках так само?

— Трохи краще.

Власне, на руках узагалі не було ніяких опіків, тільки на зашийку. Там, де його хтось торкнувся в тому закинутому сараї. Точніше, погладив пучками пальців.

— Дякую, Сенді.

— Блондини й руді найсильніше обгорають. Як не загоюватиметься — сходи до лікаря.

Джек пішов, нічого не відповівши, міркуючи про чоловіка зі свого сну. Того, що чаївся за шторкою в душі.

«Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?» — сказав він.

«Саме пройде, як і будь-який сонячний опік», — подумав Джек.

Може, і так, проте зараз зашийок пекло ще дужче. Торкатися його було нестерпно, і Госкінз безперестанку згадував відкриті виразки, що вгризалися в плоть його матері. Спершу рак просувався поповзом, та коли зміцнив хватку, пустився галопом. Під кінець він уже виїдав мамі горлянку й голосові зв’язки, від чого її крики перетворились на гарчання. Одинадцятирічний Джек Госкінз чув той рик крізь зачинені двері її спальні, та все одно розбирав слова, що вона казала його батьку: «Над собакою ти б зглянувся, — хрипіла вона, — то чого не зглянешся наді мною?»

— Я всього лиш обгорів на сонці, — сказав Джек, заводячи двигун. — Ось і все. Це сонячний, бляха, опік.

Хотілося хильнути.

  11

О п’ятій годині того вечора автівка Техаського дорожнього патруля звернула на Рурал-Стар-рут, 2 і рушила під’їзною доріжкою до скрині 397. Лаві Болтон сиділа в себе на ґанку з сигаретою в руці, кисневий балон на візочку з гумовими колесами стояв біля її крісла-гойдалки.

— Клоде! — прохарчала вона. — У нас гість! Із Техаського патруля! Краще ходи сюди і з’ясуй, що йому треба!

Клод саме був на порослому бур’яном задвірку їхнього маленького будинку «на простріл» [195], знімав із мотузки прання й охайно складав у плетений кошик. Пральна машинка в мами працювала, але сушарка обхезалася незадовго до його приїзду, ще й цими днями мамі бракувало дихалки, щоб самій розвішувати білизну. Клод хотів купити їй перед від’їздом нову сушарку, та все відкладав. А тепер іще й Патруль, якщо мама не помиляється, а вона, мабуть, таки має рацію. Болячок у неї вистачало, та з очима все було гаразд.

Клод обійшов будинок і побачив високого копа, який виходив із чорно-білого кросовера. Угледівши на водійських дверцятах золотистий логотип Техасу, Клод відчув, як стискаються нутрощі. Він уже давно, дуже давно не робив нічого такого, за що його можна було б заарештувати, та це стискання було рефлекторним. Клод потягнувся в кишеню і бездумно схопив медальйон, що йому видали на шостий рік членства в «Анонімних наркоманах», — він так часто робив у скрутні хвилини.