ДЛЯ ТОММІ І ГАСУ,

ЯКІ, БЕЗУМОВНО, ЧЕКАЛИ ДОСТАТНЬО ДОВГО

Глава 1

Знову той місяць: підвішений так низько і так повніюче над тропічною ніччю, — він взиває серед згущених хмар до тремтячих вух любого, давно відомого голосу в пітьмі, — Темного Мандрівника, — який зручно розташувався на задньому сидінні «Доджа Кей», що належав гіпотетичній душі Декстера.

Той негідницький місяць, той лиховісний крикливий Люцифер, закликаючи через порожнє небо до темних сердець нічних монстрів під ним, заохочуючи їх до своїх веселих майданчиків для ігор. Місяць закликав, — насправді отого самого монстра, що сховався прямо там, за олеандром, та мав на собі тигрові смуги від місячного світла, які линули на нього через листя, — до всіх його відчуттів, що були просто за межами норми, оскільки він очікував лишень одного вірного моменту, аби вискочити із тіні. Декстер в темряві прислуховувався до жахливих нашіптуючих пропозицій, які бездиханно пробивалися до його схованки у тінях вниз із небес.

Мій любий темний інший я переконував мене встромити, налитими місячним світлом, ікла в ох яку ж вразливу плоть, що знаходилася на іншому боці огорожі. Але зараз був не час, і тому я чекав, я обережно спостерігав, як моя нічого не підозрююча жертва проповзала повз, а її очі були розширені від знання, що щось пильнувало її; проте вона ще не знала, що я вже був тут: всього лише в трьох кроках в огорожі. Я міг би так легко прослизнути повз, як лезо ножа, своєю магічною дією, але ж я чекав; мене запідозрили, але так і не помітили.

Одна довга секунда перетікала в іншу, а я все ще чекав на прекрасно-ідеальний момент; стрибок, витягнута рука, холодна радість, коли я вже бачу як жах розповсюджується навколо обличчя моєї жертви...

Але ж ні. Щось йшло не так.

Настала черга Декстера відчути хвороботворне поколювання від очей, які вп'ялися в спину; трепіт страху, коли я вже напевно осягнув, що щось тепер полювало за мною. Якийсь інший нічний ловчий уже обливається слиною від того, що спостерігає за мною з якогось місця неподалік.. і для мене це було немислимо.

І як невеликий тріскіт грому, з нізвідки, чиясь радісна рука протягнулася до мене, і я побачив виблискуючі зуби дев'ятирічного сусідського хлопчини. «Раз, два, три Декстер помри!». А потім із лютою швидкість інші малі хлоп'ята опинилися тут, голосно регочучи і кричачи на мене.. а я стояв собі у кущах повністю приниженим. Ну от і все. Шестирічний Коді дивився на мене із розчаруванням, неначе Декстер, — сам Бог Ночі!, підвів свого верховного жерця. Астор, його дев'ятирічна сестра, приєдналася до галасливих дітей, перш ніж вони знову познаходили собі схованки у темряві, — нові і більш важкі схованки, — лишаючи мене на одинці із моїм соромом.