— Фе. Я не хочу редьки.

— А як щодо великої смачної картоплини? Осьде маєш «Юконське золото».

— Фе. Нумо змагатися за «Твікс». Я в армреслінгу навіть татка подужаю.

Гарпер просвистіла трійко тактів з «Моїх улюблених речей»[1], удаючи, ніби обдумує. Вона мала схильність наспівувати уривки з мюзиклів 60-х років, потай фантазуючи, як до неї долучаються люб’язні блакитні сойки та зухвалі вільшанки.

— Не знаю, Реймонде Блай, чи варто тобі змагатися зі мною в армреслінгу. Я в добрій формі.

Вона вдала, що їй треба визирнути у вікно, щоб усе обдумати, — саме тоді й побачила чоловіка, який ішов через дитячий майданчик.

З місця, де вона стояла, відкривався асфальтований краєвид — кількасот футів гудрону, де-не-де розкреслений фігурами для «класиків». Ще там був акр укритого мульчею ґрунту з розміщеним на ньому ігровим майданчиком: гойдалки, гірки, скеледром і рядок сталевих труб, які мелодійно дзенькали, коли по них стукотіли дітлахи (подумки Гарпер охрестила його Ксилофоном Проклятих).

Тривав перший урок, і на подвір’ї не було жодної дитини. Це була єдина пора дня, коли юрба крикливих, бунтівних, реготливих дітлахів, що, гасаючи, наштовхувалися одне на одного, не носилася під вікнами медкабінету. Був лише цей чоловік, якийсь хлопець у мішкуватій зеленій військовій куртці й вільних коричневих робочих штанях, з обличчям, затіненим брудним бейсбольним кашкетом. Він навскіс перетнув асфальт, обходячи задвірок будівлі. Голова його похилилася, він похитувався, не в змозі йти прямо. Спершу Гарпер подумала, чи він бува не п’яний, але потім розгледіла дим, що в’юнився з його рукавів. Тонкий білий струмок піднімався з куртки, курився навколо рук, цівками здіймаючись з-під коміра у довге брунатне волосся.

Хитаючись, він зійшов з тротуару на мульчу. Зробив ще три кроки й поклав праву руку на дерев’яний щабель драбини, що вела вглиб гімнастичних «джунглів». Навіть з такої відстані Гарпер могла розгледіти щось на звороті його долоні — темну смугу, яка скидалася на татуювання, проте поцятковане золотом. Цяточки зблискували, наче пилинки у сліпучому промені сонячного світла.

Вона бачила про це репортажі в новинах, але все-таки у ті перші миті заледве могла втямити, на що саме дивиться. Маленькі цукерки випадали з коробки для сніданків і зі стукотом розсипалися підлогою. Вона цього не чула, не тямила, що тримає коробку під кутом, розсипаючи мініатюрні батончики й шоколадні «Поцілунки Герші». Реймонд спостерігав, як картоплина, чвакнувши, гепнулася та зникла з поля зору, закотившись під прилавок.