Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з’явився у вагоні, а я того й не помітив.
Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць, і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від чоловіка тхнуло заношеним одягом, а ще дужче — надміром спиртного, випитого за короткий час.
Я не озирався, бо давно уже знав, що це тільки заохочує до балачки. Приплющивши очі, я тримав голову дуже рівно. Та все було марно.
— О-ох, — простогнав чоловік.
Я відчув, як він нахилився вперед на своєму сидінні, і моєї потилиці торкнувся його гарячий віддих. Я сперся руками на коліна й пригнувся.
— О-ох, — простогнав він знову, ще гучніше.
Здавалося, хтось падає зі скелі й кличе на допомогу чи заплив ген у море й гукає, аби його помітили.
— О-о-ох!..
Надворі вже лило мов із відра, великий червоний трамвай мчав через опівнічні луги, а дощ усе періщив у шиби, змиваючи навколишній краєвид. Ми пропливли крізь Калвер-Сіті, навіть не побачивши його кіностудій, і помчали далі; великий вагон шарпався на стиках, підлога потріскувала, порожні лави рипіли, і він раз у раз озивався пронизливим сигналом.
Ззаду на мене повіяло гидотним смородом, і невидимий попутник вигукнув:
— Смерть!..
Сигнал трамвая заглушив його, і він мусив почати спочатку.
— Смерть…
І знову сигнал.
— Смерть, — промовив чоловік позаду мене, — діло самотнє.
Мені здавалося, що він ось-ось заплаче.
Не повертаючи голови, я втупив очі у передню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду розлючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув, і не обернуся. Він хотів, аби я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, стиснуті вони в кулаки чи розчепірені, мов пазури, наготувалися бити мене чи душити. Я вп’явся пальцями у спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос:
— О смерть!..
Трамвай загальмував і почав зупинятися.
«Ну, кажи ж далі, — подумав я, —