Він знизав плечима.

— Певно, що так.

— Це повне безумство — залишати його тут, — зауважила Мередіт. — Якщо цей край як магнітом притягував прихильників змовницьких теорій і мисливців за скарбами, то невже керівники того таємного товариства не боялися, що пергамент урешті-решт хтось знайде?

Мередіт пильно придивилась до лагідних очей та стулених вуст статуї, що стояла на вершечку колони. І що довше вона дивилася, то виразніше проступали на ласкавому кам’яному обличчі подряпини, борозни й канавки. Наче хтось подовбав статую різцем чи стамескою.

Що за чортівня? Не вірячи власним очам, вона підступила ближче, простягнула руку й доторкнулася до каменю.

— Що таке, Мередіт? — спитав Хол.

Поверхня виявилась рівною. Швидко, наче обпікшись, жінка відсмикнула руку. Нічого нема. Мередіт глянула на долоню, немов сподіваючись побачити на ній якийсь знак.

— Щось трапилося? — спитав Хол.

Нічого. Просто в мене галюцинації, — подумала Мередіт.

— Усе гаразд, — спокійно відповіла вона. — Просто сонце засліпило очі.

Хол був явно стурбований, і Мередіт мимоволі спіймала себе на думці, що їй це сподобалось.

— Так що ж трапилося з пергаментами після того, як Соньєр їх знайшов?

— Здогадно, він відвіз їх до Парижа на експертизу.

Мередіт насупилась.

— А оце вже щирісінька дурня. Чому він мав їхати до Парижа? Логічніше було б для нього, як для католика, податися до Ватикану.

Хол розсміявся.

— Бачу, що ти дійсно книжок не читаєш!

— Спробую заперечити, — сказала Мередіт. — Найімовірнішим контраргументом буде ось який: священик не довіряв Ватикану, бо побоювався, що там цей документ знищать.

Хол ствердно кивнув.

— Це найвідоміша теорія. Татко особливо наголошував на тому, що Церкві було набагато простіше позбутися звичайного парафіяльного священика, котрому пощастило натрапити на якусь таємницю — наприклад, на свідоцтво про шлюб чи на документи про предків аж до початку нашої ери, — аніж намагатися купити його мовчання.