Мередіт отетеріло уставилася на нього. Вона простягла руку й пальцями повторила контури його обличчя.
— Вона прийшла, а потім… позаду неї було оте…
— Нікого, крім нас, тут немає. То був звичайний кошмар. Усе вже позаду.
Мередіт озирнулась, немов очікуючи, що хтось зненацька вигулькне з темряви. Водночас до неї дійшло, що сон минув. Не відразу, поволі дозволила вона Холові пригорнути себе. Вона відчула його тепло, силу його рук, якими він притиснув її до своїх грудей. Вона відчувала кістки своєї грудної клітки, відчувала, як вони підіймаються й опускаються.
— Я бачила її, — промимрила вона, розмовляючи наче сама з собою, а не з Холом.
— Кого? — пошепки спитав він.
Мередіт не відповіла.
— Усе гаразд, усе минулося, — лагідно повторив Хол. — Спи.
І він почав гладити її голову, прибираючи з лоба пасма, як це часто робила Мері, відганяючи кошмари, коли вона почала залишатись у них на ніч.
— Вона там була, — уперто повторила Мередіт.
Хол і далі пестив її, і мало-помалу страх відступив і щез. Повіки Мередіт обважніли, руки й ноги — теж, а в душі знову запанували тепло та сердечність.
Була четверта година ранку.
Місяць сховався за хмарами, і стало зовсім темно. Закохані, навчаючись розуміти одне одного, поснули в обіймах, укриті темно-синім передранковим покривалом.
ЧАСТИНА IX ПРОСІКА Жовтень — листопад 1891 року
ПРОСІКА