Лікаря наче паралізувало. Шокований тим, що сталося, він цілком утратив здатність діяти. Він повільно, хитаючись, підвівся й ледь не впав. Потім дикими очима зиркнув на Віктора Константа та його поплічників, кинув ошелешений погляд на Шарля Денарно, котрий перевірив пістолі й оголосив, що умови дуелі було дотримано.

Леоні спочатку підбігла до Ізольди. Кинувшись поруч із нею на землю, вона підняла її плащ. Його сіра матерія з лівого боку була просякнута яскраво-червоною кров’ю. Кривава пляма розпливлась як величезна й страшна оранжерейна квітка. Леоні скинула рукавичку, закотила Ізольді рукав і помацала пульс. Він був, але слабкий. Якась кволенька жаринка життя ще жевріла. Швидко пробігшись руками по тілу Ізольди, Леоні пересвідчилась, що куля влучила їй у руку. Якщо вона не втратить багато крові, то виживе.

— Докторе Габіньйо! Мерщій сюди! — вигукнула вона. — Паскалю, допоможи!

Її думки враз перекинулись на Анатоля, і вона стривожено глипнула на нього. Легкий іній довкола його рота й носа, ледь видимий у сутінках, уселив у Леоні надію, що братова рана є не смертельною.

Підвівшись, вона рушила до Анатоля.

— Я буду вдячний вам, мадемуазель Верньє, якщо ви залишитесь там, де стоїте. І вам також, Габіньйо.

Зачувши голос Константа, Леоні заклякла на місці. Тільки зараз збагнула вона, що він і досі тримав пістоль у витягнутій руці, не знімаючи пальця з курка, готовий вистрелити будь-якої секунди. І то був не дуельний пістоль. Леоні впізнала «Ле Протектор», пістолет, що легко вміщався в кишені чи дамській сумочці. Саме такий був у її матері.

У Константа в пістолеті ще лишалися набої.

Леоні ненавиділа себе за те, що у своїх фантазіях уявляла, як цей чоловік шепоче їй на вухо всілякі милощі та приємності. За те, що безсоромно й бездумно заохочувала його до залицяння.

І привела його сюди.

Вона понад силу стримала свої емоції. Гордо підвівши голову, дівчина глянула вбивці просто у вічі.

— Це ви, мосьє Констант, — мовила вона, і його ім’я було їй як гидотна отрута на вустах.

— Здрастуйте, мадемуазель Верньє, — відповів він, наставивши пістолет на Габіньйо та Паскаля. — Яка несподівана та приємна зустріч! А я й не гадав, що у Верньє вистачить розуму піддати вас таким жахливим випробуванням.

Леоні кинула швидкий погляд на Анатоля, що лежав на землі, а потім знову втупилася в Константа.

— Я прийшла сюди сама, — сказала вона.

Констант різко кивнув. Його слуга виступив уперед, а за ним — брудний та огидний солдат, у якому Леоні впізнала ту саму істоту, що вперто стежила за нею своїми нахабними очиськами в середньовічному Сіте в Каркасоні. Із відчаєм збагнула вона, наскільки добре й ретельно Констант усе спланував.