Напружено вдивляючись, він спостерігає за церемонією. Його зіниці — як маленькі чорні дірочки в яскравій блакиті очей.

Ось на віко труни важко гупнула земля. Відлуння слів священика завмерло в похмуро застиглому повітрі.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Він хреститься, а потім іде геть.

Амінь. Так тому й бути.

Леоні випускає з рук квітку, вирвану вранці в парку Монсо — поминальну троянду. Білою блискавкою вислизнувши з чорних рукавичок, квітка падає вниз, у яму.

Най мертві спочинуть у мирі. Пером земля їм.

Дощ ряснішає. Видно, як за важкою кованою брамою цвинтаря дахи, шпилі й куполи Парижа вкриває срібляста плащаниця з крапельок води. Вона приглушує торохтіння екіпажів на бульварі Кліші та пронизливі крики потягів, що відходять з вокзалу Сен-Лазар.

Учасники жалобної церемонії повертаються й ідуть від могили. Леоні торкає брата за лікоть. Той гладить її по руці й опускає голову. Коли вони виходять із цвинтаря, Леоні понад усе кортить, щоб на цьому й скінчилося. Щоб після кількох жахливих та гнітючих місяців гоніння й трагедії все нарешті лишилося позаду.

Щоб вони вийшли з мороку та знову зажили нормальним життям.

А за сотні миль на південь від Парижа щось оживає й починає рухатись.

Як реакція, як наслідок, як щось, пов’язане невидимою ниткою. У старезному буковому лісі, на пагорбі, що височіє над фешенебельним курортним містечком Реи-ле-Бен, подих вітру збурює купу сухого листя. Лине музика, але вона скоріше відчувається, аніж її чути.

Enfin.

Нарешті, — шепоче вітер.