Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.

Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.

Один запитав Карла:

— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…

— Ні, я без автомобіля…

— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.

— Але ви помиляєтесь…

Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.

— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.

— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!

— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.

Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.

— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…

Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. “Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!”

Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Карла під пахви.

— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозумів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони побігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.

— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Роршейдт, — усе одно йому кінець…

…Каммхубель поставив свій “опель” неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером — перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гарне — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?

Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним людям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, розчинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш легкий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріжка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.