Карл подивився на дівчину. Йому хотілося залишитись — почувався в Каммхубеля зручно й затишно, але як поставиться Аннет до дядькової пропозиції? Не побачив на її обличчі незадоволення чи фальшивої привітності, дивилась відкрито і, Карлові здалось, очікувально, та, може, справді тільки здалося, бо йому хотілося сподобатись дівчині, й перспектива провести в товаристві Аннет хоча б день видавалася заманливою.

— Але ж чи не обтяжу вас? — почав з традиційного в таких випадках сумніву, який одночасно є і замаскованою формою згоди.

— Будете розважати мене, — напівжартома-напівсерйозно зауважила Аннет, і вперше в її голосі Карл вловив грайливі нотки, а він уже знав, що це є ознакою зацікавлення, приязні, принаймні не байдужості.

— О, ми не дамо фрейлейн нудьгувати! — втрутився Гюнтер.

Це було мовлене так, наче він уже мав деякі права на Аннет і милостиво згоджувався на Карлову присутність. Карлові це не сподобалось, та не міг не віддати належного винахідливості товариша, який так спритно обумовив і своє перебування в домі Каммхубеля.

— Але ж я експлуатуватиму вас, — дівчина підвелася з-за столу, — вам доведеться дещо зробити в садку, ми з дядьком трохи занехаяли його, й ваші руки тут згодяться.

— Буду щасливий працювати під вашою командою! — Карл хотів, щоб ці слова прозвучали як напівжарт, та мовив серйозно, й дівчині, певно, сподобалася саме ця серйозність, бо зиркнула схвально. І все ж перевела Карлові слова на жарт, мабуть, не хотіла давати ніяких авансів, звикла до чоловічої уваги і вважала її явищем нормальним.

— Щасливий чи нещасливий, а попрацювати доведеться. І по-справжньому! — мовила весело.

Карл перестрибував через приступки, рахуючи їх. Задумав: якщо вийде парне число — все обійдеться. Ось і остання приступка — дев’ятнадцять, а-а, чорт, невже й сьогодні його чекає лихо?

Зупинився орієнтуючись. Перші двері праворуч від сходів — до кабінету Рудольфа Зікса…

А якщо групенфюрер не сам?..

Карл навшпиньки перебіг до дверей, прислухався. Тихо. Постояв трохи, вагаючись, — останньої секунди стало чи то жахно, чи то нерішучість оволоділа ним: стояв, тримався за ручку дверей і не міг відчинити.

Три дні він чекав на це. Садівник, старий знайомий Каммхубеля, спочатку й слухати не хотів про те, щоб провести стороннього до садиби Зіксів, та не зміг встояти перед спокусою одержати півтори тисячі марок. Він відкрив Карлові хвіртку біля теплиць, той під стіною за кущами проліз до будинку й чорним ходом зійшов на другий поверх до дверей кабінету. Звичайно, його могли помітити й затримати, та все минулось, і варто натиснути зараз на ручку дверей…