Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, пробачте, зараз поїдемо, бо не — можемо більше залишатися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато грошей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми використали вас, а ви врятували мене. Я не можу спокійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи слова. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…

— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

— І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цього казати, та спинитись уже не міг:

— Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але дивився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на словах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуджував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачення, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової відповіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправдатись.

— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…

— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підказувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…

— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не принизить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…