— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам треба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таємницю.

— Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, — відповів Карл. — Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.

Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.

— Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стривайте, є в нас один енциклопедист… — потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покрутив диск. — Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш — Людвіг Пфердменгес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую — про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували “християнських атеїстів”. Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще полемізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. — Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: — Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?

Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за намагання здобути есесівське золото…

А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.

— Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… — мовив.

— Старий Клаус ще має пам’ять… — ухилився від прямої відповіді Каммхубель. — Отже, в Італію?

— Якщо дозволите, сьогодні ж.

— До ночі й думати нема чого, — заперечив учитель. — Повечеряєте — й гайда.

— Не знаю, як вам і дякувати!

— Світ тісний, може, ще й зустрінемось.

— Ви завжди можете розраховувати на мене.

— Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцянками.

Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.

І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник — невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? — і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.

Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет відчинені. Отже, вона в Гюнтера!

Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого, — адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…