Панас Петрик стояв попереду всіх перед вівтарем — в офіцерському френчі, перехрещеному ременями, високий, стрункий, білявий красень з великими очима, тонким носом і густими, акуратно підстриженими вусами. Широко хрестився, і очі в нього світилися справжньою вірою. Урочиста зустріч, гвинтівочний залп, мерехтливе світло свічок, запах ладану, спів диякона — все це вселяло в нього впевненість і віру в те, що їхня справа справедлива, що нарешті вона починає набирати масштабності не на словах, як відчував дотепер, а на ділі, і що сьогодні зроблено вирішальний крок до перемоги.

Петрик ступив півкроку назад до Длугопольського, міцно й вдячно потиснув йому лікоть і прошепотів:

— Дякую і ніколи не забуду…

Длугопольський ледь помітно кивнув, і Петрик збагнув, що відтепер матиме справжнього спільника.

Незважаючи на нечекану пишноту зустрічі, Петрик усе ж відчував отаманову холоднувату відчуженість і розумів причину її. Кому хочеться добровільно, навіть в ім’я великої справи йти під начало іншого й виконувати чиїсь накази? Тут, у Трощі, сам собі хазяїн і слухаються тільки тебе, а віднині власноручно патягаеш на себе ярмо, та ще й можеш чекати, що тебе підганятимуть…

А чи пішов би він сам під руку Длугопольського, зненацька подумав Петрик. Відразу відчув внутрішній супротив, та все ж вирішив: пішов би. Об’єднання необхідне, тільки в цьому випадку вони становитимуть реальну силу й матимуть шанс підняти повстання, сколихнути селянську масу, й заради цієї священної мети можна пожертвувати власними амбіціями.

Молебень закінчився, й Петрик перший попрямував до виходу. На це мав право: у Трощі він гість, а добре вихований господар завжди поступається дорогою гостеві.

На паперті та навколо неї стояли озброєні козаки, вони знову загорлали “слава”, тепер не так дружно, однак все одно це було приємно, і Петрик, натягнувши офіцерського кашкета, відкозиряв їм. Озирнувся до Длугопольського й запитав жартома:

— А як дивиться на все це голова сільради?

— Він — наша людина й сьогодні, аби не заважати й не ставити себе та нас у незручне становище, поїхав по хуторах.

— Тоді до діла?

— Воно не терпить, — погодився Длугопольський, бо й справді кортіло послухати, з якими саме пропозиціями приїхав до нього цей колишній інженер-залізничник, що став командувачем так званої армії.

У яблуневому саду стояв довгий стіл, на ньому карафки з квасом і склянки, більш нічого, урочистий обід планувався після прийняття угоди. Петрик сів не на чолі столу, а посеред нього, вказавши на стілець праворуч Костюшкові. Ліворуч зайняв місце Михневич, а навпроти них розташувалися Длугопольський, Грунтенко та Петро Вовк.