— От що скажу. Землю поділити всім порівну. Наче справедливо. А навіщо? Земля існує для того, щоб родити, а для цього до неї руки треба прикласти. — Рубонув у повітрі долонею, справді мозолястою, звиклою до роботи. — Я і сам працював, не лінувався, й інших примушував. Тоді земля віддячувала врожаєм. Тепер, кажу, наділили всім рівно. Однак є ледарі, а є й роботящі. Ледар землю не примусить родити, він її загубить, але ніколи не зізнається в цьому. Всі в нього будуть винні, а найперші справжні господарі. Бо їхнє поле — поруч і чомусь колоситься пшеницею, і сусід живе гарно. Заздрість роз’ятрюватиме ледареві душу, і піде він знову на того сусіда — робити революцію і віднімати, бо завжди легше віднімати, ніж самому орати. От я й кажу: несправедливо, коли землю всім порівну. Ти дай можливість мені в того нероби й гультяя землю забрати — звичайно, я заплачу за неї, але ж він ті гроші неодмінно проп’є. І прийде до мене. І вклониться. А я його тепер примушу на тій же землі працювати, тепер він нікуди не дінеться, бо інакше з голоду здохне, а він жінкою і дітьми встиг обзавестися, їх також годувати треба — от і гни свого незаможницького горба, аби земля родила. Й родитиме, це я вам кажу точно. А для держави важливо, аби родила. Хліб однаково державі лишиться, а вона, наша Україна, хлібом багата й іншим країнам його продаватиме. От і виходить така субстанція: усім добре, державі добре, її провідникам добре й селянам добре. Ну, босоті, може, не зовсім, проте хто тобі винен? Навіть більшовики кажуть: хто не працює, той не їсть. Правильно балакаю?

— Навіть дуже, — схвалив Грунтенко, — отже, програма нашого зрушення: приватна власність на землю й свобода торгівлі?

— Виходить, так.

— Кажуть: кожен солдат хоче стати генералом. А кожен селянин — багатим і незалежним.

— Говоріть уже прямо: середняк прагне до куркульства. Це — якщо совдепівською мовою. А простіше: за збагачення селянства.

— Тут я з вами цілком згодний, — заявив Петрик. — З цим гаслом ми й підемо до нашого українського селянина, й він зрозуміє нас. А збагнувши що до чого, підтримає. Усіма силами, навіть збройно. Ось воно й повстання, на котре так розраховуємо.

Длугопольський подав через стіл Петрикові руку. Мовив урочисто, паче присягався:

— В ім’я цієї великої мети ми даємо згоду на підпорядкування нашого загону Повстанській Волинській армії.

— Слава мужнім воїнам України! — вигукнув Петрик, щасливо посміхнувшись. — Чомусь я був певен, що ви приймете саме таке рішення.

— Бо маємо кебету в голові, — миролюбно сказав Длугопольський. — Але ж тепер, Панасе Григоровичу, поінформуйте нас про найближчі та далекі плани. — Підвівся і виструнчився. — До речі, віднині можете наказувати, ви командувач і над нами — всі ваші розпорядження для мого загону обов’язкові.