Грейт умостився на лавці так, аби не пекло, і глянув поперед себе.

На узвишші, точнісінько, як в американських судах, довгий стіл, довгий-довгий і широкий, Грейт ніколи в житті не бачив таких столів, а за ним у кріслі з висот кою спинкою — сивий і бородатий дідуган. Волосся в нього — до плечей, і борода ховається десь під столом, він майже точно такий, як людина, але звичайна людина за таким величезним столом виглядала б маленькою і вбогою, а старець навіть підноситься над ним — і є в ньому щось нелюдське, хоча і риси обличчя, і руки, які він поклав на стіл, і жили на руках, і зморшки на чолі зовсім такі, як у вісімдесятирічних дідуганів.

Але що ж у нього нелюдське?

Раптом Грейт зрозумів: очі. Він не знав: добрі вони чи злі, не міг збагнути, та й не це було важливо. Ці очі дивилися якось крізь нього, вони бачили його наскрізь, вони читали всі його думки, і сховатися від них не було жодної можливості. Це були нелюдські очі, очі Всевишнього, і Грейт нараз ледь не втратив свідомість від страху, радості, екстазу й туги — все перемішалось в ньому і він мало не збожеволів, бо зрозумів, що бачить бога.

Він — перша людина, яка бачить бога, він знав точно, що ще не вмер і що перед ним — справжній бог; полковник хотів встати й вклонитися чи якимось іншим способом висловити свою пошану, та очі наказали йому сидіти, і він навіть не поворухнувся, приголомшений.

Бог зовсім по-людськи сперся підборіддям на руку і зиркнув праворуч. Грейт перевів погляд туди ж і побачив дванадцять крісел, що стояли амфітеатром по чотири в ряду, гарних зручних крісел з червоного полірованого дерева, і в кожному — людина в чистому накрохмаленому білому хітоні. Грейт упізнав їх одразу: лисий натоптуватий Петро — перший праворуч, Іоанн дивиться з погордою, прогонистий Павло сам собі всміхається…

Грейт ледь нахилив голову, наче хотів привітатися, та апостоли аж ніяк не зреагували на його уклін, сиділи, буцімто мармурові статуї, дивилися на нього і не бачили.

Спочатку Грейта вразила така демонстративна відчуженість, та наступної миті він збагнув: апостоли й не могли поводитись інакше. Це ж тільки йому здається, що він був зрадником, Іудою, а вони бачили їх мільйони: і первородного, і його, Грейта, а скільки їх ще у світі, починаючи з новонародженого, котрий ще не знає, що стане Іудою, і кінчаючи Великим Іудою Сходу, Іудою нинішнього і майбутнього — на десять тисяч років… На цьому тлі він, Кларенс Грейт — звичайний, рядовий, малопомітний Іуда, і його процес — тепер полковник знав, що його зараз судитимуть, — все одно, що справа дрібного кишенькового злодія в Нью-Йорку.