Незмірний був мій подив, що я — і зміг убити людину! Тоді я повернувся до другого, що був ліворуч, і став веслувати, щоб віч-на-віч зустрінути смерть. Але його другий спис — і останній, який у нього був, — тільки трошки зачепив мене за плече. Я підплив до нього зовсім близько, — але не кинув, а встромив списа йому в груди й обіруч силкувався прошити його тіло наскрізь. Тим часом він раз і другий ударив мене веслом по голові. Навіть коли спис вистромився йому ззаду із спини, він встиг ще раз з усієї сили вдарити мене по голові. Перед очима у мене спалахнуло якесь яскраве світло, і я відчув, що всередині, в голові, щось із тріском луснуло — так, так, із тріском. Тягар, що давив мені весь час на очі, раптом зник, і обруч, що неначе стискав мені чоло, — спав. Велика радість огорнула мене, і серце моє заспівало від щастя.

«Це — смерть!» — була моя перша думка. І я подумав, як то гарно вмирати! Але потім я побачив два порожні човни і зрозумів, що я живий і здоровий. Удари веслом по голові вилікували мене. Я знав, що вбив людину, і запах крові зробив мене лютим. Тоді я занурив весло в лоно Юкону і погнав свого човна до селища мукумуків. Ззаду долинули голосні вигуки. Я озирнувся. Вода шумувала під веслами молодих хлопців…

— Вода зашумувала під нашими веслами, — перебив його Мутсак, — ми не забули наказу Видри й Сколки, що своїми очима повинні бачити, як помре Самотній Ватаг. Юнак з плем'я мукумуків виплив, щоб подивитись, чи немає в неводах лососів, і побачив Самотнього Ватага та сто вояків, що пливли за ним. Він погнав назад у селище, щоб забити на сполох і приготуватись до бою. Але за ним погнався Самотній Ватаг, а за Самотнім Ватагом — ми, бо ми ж мусили бачити, як він помре. Перед самим селищем юнак вискочив на берег. Самотній Ватаг підвівся в своєму човні і замашно пустив у нього свого списа. Він устромився в тіло юнака трохи вище попереку, і той упав обличчям униз.

З бойовим покликом, розмахуючи бойовим києм, Самотній Ватаг вискочив на берег і помчав у селище. Першого він здибав Ітвілі, ватага мукумуків. Одним ударом кия по голові Самотній Ватаг убив його. Ми, вся сотня, побігли й собі в селище, щоб не прогавити, як помиратиме Самотній Ватаг. Мукумуки не зрозуміли нас і подумали, що ми прийшли битись. Заспівали тятиви на їхніх луках, і на нас полетіли свистючі стріли. Ми тоді забули про наказ і кинулись на них із списами й палицями. Їм не було коли готуватись, і почалось велике побоїсько…

— Я власними руками забив їхнього шамана, — промовив Самотній Ватаг, і його старече, поморщене обличчя ожило від спогадів про цей давно минулий день. — Еге ж, власними руками забив їхнього шамана, що був далеко мудріший за нашого Сколку. Щоразу, як я бачив нового чоловіка перед собою, я думав собі: «Ось, нарешті, моя смерть!» Але чоловік цей падав від мого удару, і смерть не приходила до мене. Здавалось, такий міцний був у мені подих життя, що я не міг умерти…