Вона не слухала його. Її пойняв екстаз, і їй здавалося, що нарешті все стає зрозумілим. «Зараз! Ось зараз!» — думала вона. Сльози затуманили їй очі і стали бігти по щоках. Таємниця розкривалася, але в голові наморочилось. Коли б тільки не зомліти, коли б тільки… Усе навколо зігнулося, стиснулось, гори захитались на тлі неба. Вона схопилася з голосним криком: «Тату! Тату!»

Сонце загойдалося, її охопив морок, і вона враз повалилась лицем на каміння.

Канім, переконавшись, що вона не зламала собі шию від ваги свого клунка, щось полегшено пробубонів і приснув на неї водою з струмка. Лі Ван помалу прийшла до пам'яті і, задихаючись від плачу, сіла.

— Недобре, коли сонце пече просто в голову, — зауважив він.

— Авжеж недобре, — відповіла вона, — та й клунок дуже важкий.

— Ми рано спинимось на ніч, ти поспиш довше і наберешся сили, — сказав він лагідно. — Коли ми підемо зараз, швидше добудемось до ночівлі.

Лі Ван нічого не відповіла, слухняно встала і, хитаючись, пішла підіймати собак. Вона несвідомо йшла в ногу з чоловіком і, проминаючи хатину, боялася навіть дихнути. Звуки звідти вже не чулися, хоч двері були відчинені і з залізного димаря курився дим.

Там, де струмок повертав, вони спіткали чоловіка з білою шкірою й блакитними очима. І враз на мить Лі Ван побачила іншого чоловіка на снігу, але бачила це невиразно, бо була знесилена й стомлена від усього, що пережила. Вона зацікавлено подивилась на незнайомого чоловіка і разом з Канімом спинилася глянути на його роботу. Він промивав пісок у великій мисці, рівномірним рухом нахиляючи й повертаючи її. Коли вони дивились, він несподіваним рухом вихлюпнув воду, і на дні миски заблищала широка смужка золота.

— Дуже багатий цей струмок, — зауважив Канім, коли вони пішли далі. — Колись і я знайду собі такий струмок і стану великою людиною.

Людей і хатин вони зустрічали щораз більше, і незабаром вийшли туди, де струмок робить широку луку. Перед очима постала картина страшного спустошення. Земля була покопана і покопирсана, немов після боротьби титанів. Де не було навалених куп піску, там видніли гори землі й канави або глибокі ями, і грубий верхняк був знятий аж до самої породи. Струмок не біг звичайним своїм руслом; він був загачений, потім відведений вбік, далі здіймався у повітря по запоморочливо високих лотоках або стікав у ринви і звідти розливався по низьких місцях. З нього видобули геть усе, що тільки можна було. Горби стояли голі, дерева було вирубано, а схили покрито довгими дерев'яними жолобами та порито пробними шурфами. І скрізь, неначе якась велетенська порода мурашок, снувала ціла армія людей — забрьоханих, запорошених, розпатланих. Вони плазували по своїх ямах, як ті блощиці, видиралися на лотоки, укривались потом над купами нарінку, не відходячи від них і на хвилину. Скрізь, куди не скинеш оком, до самого верху горбів, люди копали, рили і шматували лице землі.