І таке було все це дивне, що все справжнє стало тепер несправжнім. Миля шляху, далі зупинка на березі струмка здавались їй ніби епізодом з якогось кошмару. Вона варила м'ясо, годувала собак, розв'язувала клунки, але все наче вві сні, і опам'яталась тільки тоді, коли Канім почав складати план дальшої подорожі.

— Клондайк впадає в Юкон, — сказав він. — Це величезна річка, більша за Макензі, яку ти знаєш. Ми підемо за водою до Форту Юкону. Взимку з собаками туди буде двадцять снів дороги. Звідти, так само за водою, повернемо на захід, буде сто або й двісті снів, не знаю добре скільки, знаю лише, що це дуже далеко. Тоді вийдемо до моря. Ти зовсім не знаєш, що це таке, але я тобі поясню. Як острів лежить на озері, так уся земля лежить серед моря. Усі річки течуть у нього, і воно не має кінця-краю. Я бачив море в Гудзоновій затоці, а тепер подивлюсь на нього з Аляски. Ми з тобою, Лі Ван, попливемо через нього великим човном, а може, підемо понад берегом на південь, і так мине багато сотень снів. А далі ще невідомо, куди ми подамося, — я знаю лишень одне, що я Канім-Човен, далекий мандрівник по землі.

Вона сиділа і слухала, а серце стискав страх від думки про ті безмежні дикі пустелі, що їй доведеться переходити.

— Важкий буде шлях, — тільки того вона й сказала, покірно опустивши голову на коліна.

Раптом блискуча думка стрілила їй, і вона вся запалилась. Вона зійшла до струмка і змила з обличчя засохлу глину, а коли вода заспокоїлась, довго й уважно вдивлялась у своб лице, відбите водою. Сонце й негода позначились на нім, шкіра зашкарубла, засмагла і не була вже ніжна, як у дитини. Але думка все ж таки чудова! І, вся радісно схвильована, Лі Ван залізла під хутряну ковдру й лягла поруч з чоловіком.

Вона не спала і дивилась на синяву неба, чекаючи, коли Канім засне першим міцним сном. Коли він нарешті заснув, вона тихенько й обережно вилізла з-під ковдри, підтикала її під чоловіка і встала. Тільки вона ступила крок, Ваш сердито загарчав. Вона пошепки вгамувала його й озирнулась на Каніма. Він голосно хропів. Лі Ван повернулась і, безгучно ступаючи, швидко пішла назад стежкою, якою вони прийшли.

Місіс Евелін Ван-Вік лагодилася спати. Їй надокучили обов'язки, які накладало на неї суспільство, набридло багатство, її щасливий стан удови, і вона поїхала на Північ та стала господарювати в затишній хатині край копалень. Тут, за допомогою і в товаристві своєї приятельки Міртл Гідінгс, вона гралась у життя, близьке до природи, і ревно намагалася витворити з себе первісну жінку.

Їй хотілося втекти від культури й вишуканості багатьох поколінь і поновити загублений її предками зв'язок із землею. Вона силкувалася думати так, як, за її щирим переконанням, мали думати люди кам'яної доби; і оце зараз, зачісуючи на ніч волосся, вона тішила собі уяву картинами палеолітичного залицяння. Тут були й печери, і розтрощені кістки мозку, і дикі хижаки, і оброслі густою шерстю мамути, і бійки грубими кремневнми ножами. Це було чарівно! І в ту мить, коли Евелін Ван-Вік уже бігла крізь темні лісові хащі, утікаючи від занадто палкого низьколобого залицяльника, завинутого в шкури, двері раптом без попередження відчинились, і ввійшла закутана в шкури жінка, дика й первісна.