— Іди спати, — наполягала Джіс-Ук, коли Амос зник у темряві. — Ти ще слабий, Нійле.

— А ти гарна дівчина, Джіс-Ук, — відказав він. — Ось тобі моя рука. Але тобі час іти додому.

— Я не подобаюсь тобі? — спитала вона просто.

Він усміхнувся, поміг їй одягти парку й довів до дверей.

— Аж надто подобаєшся, Джіс-Ук, — сказав він тихо. — Аж надто.

Після цього запинало арктичної ночі ще густіше вкрило землю. Нійл Бонер побачив, що він недооцінював присутності навіть похмурого обличчя ледь живого Амоса, що хотів його вбити. На Двадцятій Милі запанувала цілковита самотність. «На бога, Прентісе, пришліть мені помічника», — написав він агентові компанії у форті Гамільтон, за три сотні миль угору річкою. За шість тижнів посланець-індіянин приніс характерну відповідь: «Чисте пекло. Відморозив обидві ноги. Сам його потребую. Прентіс».

Ще гірше стало, коли більшість тоятів подалася в глиб країни, слідом за табуном оленів. Джіс-Ук теж пішла з ними. Що далі вона була, то здавалася ближчою, і Нійл Бонер уявляв її собі, день крізь день, то в таборі, то на стежці. Не добре бути самотнім. Часто він вибігав із тихої крамниці, простоволосий, знервований, і погрожував кулаком проблискові дня, що займався на південному обрії. А то ще, холодної ночі, вискакував на мороз і галасував на повні груди, кидаючи виклик тиші, немов вона була жива й могла прийняти той виклик; або кричав на поснулих собак, аж ті починали вити. Одного кудлатого пса він привів до хати, удаючи, що то новий помічник, надісланий Прентісом. Він намагався привчити собаку спати вночі під ковдрами та сидіти за столом і їсти, як їдять люди; але пес, скорше освоєний нащадок вовків, повстав проти цього і, ховаючися по темних закутках, гарчав звідти й, кінець кінцем, укусив йому ногу. Тоді він набив собаку й вигнав надвір.

Потім Нійла Бонера цілком опанувала пристрасть все уособлювати. Всі сили, що його оточували, перетворилися на живі істоти, дихали й жили разом з ним. Він відновив первісний пантеон; спорудив вівтар сонцю й палив на ньому сало та свічковий лій; а на необгородженому дворі, біля комори на високих стовпах, виліпив із снігу чорта й дражнив його, коли ртуть зовсім замерзала. Звісно, все це була гра. Він раз по раз запевняв сам себе, що то гра, не знаючи, що божевілля часом виявляється в такій грі, в таких жартах.

Якось серед зими на Двадцяту Милю завітав отець Шампро, місіонер-єзуїт. Бонер учепився в нього, затяг до хати, обняв і залився слізьми, аж священик і собі заплакав зі щирого співчуття. Тоді Бонер зробився несамовито веселий, приготував чудовий обід і заприсягнувся, що не відпустить гостя. Проте отець Шампро поспішав до Солоної Води у невідкладній справі свого ордена і виїхав уранці другого дня, вислухуючи погрози, що кров Бонерова впаде йому на голову.