І ту погрозу Бонер, певне, й здійснив би, якби тояти не повернулися після довгого полювання до зимового табору. Вони мали багато хутра, і на Двадцятій Милі стало гамірно й почалася жвава торгівля. Джіс-Ук приходила купувати намисто, та червоне сукно, та ще щось, і Бонер почав отямлюватися. Цілий тиждень він змагався з потягом до неї. А потім якось увечері, коли вона підвелась іти, він не витримав. Дівчина не забула, що він відштовхнув її, а в ній теж жили гордощі, які змусили Спайка О'Браєра довести до краю північно-західну мандрівку.

— Я піду, — сказала вона. — На добраніч, Нійле.

Але він наблизився до неї ззаду й сказав:

— Не йди.

А коли вона повернула до нього осяяне раптовою радістю обличчя, він нахиливсь і врочисто, немов виконуючи щось священне, поцілував її в уста. Тояти не знають, що означає поцілунок, але вона збагнула і втішилася.

Коли в Бонерове життя увійшла Джіс-Ук, воно враз посвітлішало. Дівчина була безмежно щаслива, і він теж відчував таке саме щастя. Простота її думок та наївне кокетування дивувало й тішило пересичену цивілізацією людину, яка спустилася до неї з своєї високості. Джіс-Ук була не лише розрадою в самотності Бонеровій — її безпосередність омолоджувала його стомлений розум. Він немовби повернувся після довгих блукань і схилив голову на лоно матері землі. Одне слово, в Джіс-Ук він знайшов молодість світу — молодість, силу й радощі.

І щоб заповнити останню порожнечу в Нійловому житті, і щоб вони не набридли одне одному, на Двадцятій Милі з'явився Сенді Макферсон, найтовариськіша людина з усіх, хто будь-коли висвистував, біжачи за собаками стежкою, або виспівував пісень коло таборового вогнища. Єзуїтський місіонер наспів до його табору за двісті миль угору Юконом саме вчасно, щоб сказати останнє слово над тілом товариша Сенді. А від'їжджаючи, мовив:

— Сину мій, ти тепер лишився сам-самісінький. І Сенді зажурено похилив голову.

— На Двадцятій Милі, — додав місіонер, — теж є самотня людина. Ви потрібні один одному, сину мій.

Отже, Сенді став бажаним гостем у факторії, братом чоловікові та жінці, що там жили. Він навчив Бонера полювати на лосів та вовків, а Бонер за те відшукав зачитану й пошарпану в дорозі книжку й почав знайомити його з Шекспіром, аж поки Сенді став звертатись п'ятистопним ямбом до своїх собак, коли ті не слухались. Довгими вечорами вони грали в крибедж[65], розмовляли та сперечалися про всесвіт, а Джіс-Ук, вмостившись у зручному фотелі, як і годиться господині, латала мокасини та шкарпетки.

Прийшла весна. З півдня вернулося сонце. Земля скинула свою похмуру одіж і зодяглась у веселі шати. Скрізь буяло світло й вабило життя. Запашні дні ставали довші, ночі дедалі коротшали, а тоді й зовсім зникли. Крига скресла, і чмихання пароплавів порушило тишу пустелі. Скрізь метушня, нові люди та свіжі новини. На Двадцяту Милю приїхав помічник, а Сенді Макферсон помандрував з гуртом шукачів золота до річки Коюкук. Нійлові Бонерові прийшли газети, журнали та листи. Джіс-Ук поглядала стурбовано, бо знала, що це його родичі розмовляють з ним здалека.