На світанку десь за районним містечком Красная Слобода шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.

Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.

— Що трапилось? — запитав Шрагін, вдивляючись у виснажене і давно не голене обличчя людини в міліцейській шинелі.

— Ось не знаємо, що з німцем робити, — збуджено відповів той.

— Що за німець?

— Та от… — Чоловік у шинелі показав на німецького солдата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.

Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсантів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і знищила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому перешкодили, і рана здавалась не смертельною.

— Може, заберете його з собою? — спитав чоловік у шинелі.

Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він підійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.

— Нічого турбуватися, — сказав лікар, випроставшись. — Він уже готовий.

— От і добре, — зразу заспокоївся чоловік у шинелі. — Баба з воза — коневі легше. Даруйте, що затримали вас.

— Документи убитих взяли? — спитав Шрагін.

— Ми, товаришу, втрат не маємо, — майже образився чоловік у шинелі.

— Я про німців.

— А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру — де хто.

Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його кишень папери.

Автобус рушив далі.

Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? «Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи», — вирішив Шрагін. З потертої фотографії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: «Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.».

Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», — тужно подумав він.