Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.

«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам — мечі, а нам — чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, — читав він далі. — Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни — горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колінах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї — вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона маленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…»

Шрагіну хотілося навідліг облаяти цю надідейну німкеню, і в той же час щось примушувало його серйозно думати про неї і про те, що вона писала, і про її Вальтера, який зостався лежати біля кювету, і про ту зовсім маленьку німкеню, котра всміхається уві сні… Адже це було перше безпосереднє знайомство Шрагіна з ворогом.

У Києві вирішили, що далі Шрагін поїде по Дніпру пароплавом: на думку київських товаришів, цей спосіб пересування тепер був найнадійніший. Крім того, для Шрагіна надто важливо потрапити в місто звичайним цивільним шляхом, разом з іншими випадковими людьми.

Коли Шрагін прибіг на пристань, трап уже зняли і йому довелося стрибнути через метровий просвіт. Він пройшов на місток до капітана — кремезного літнього чоловіка з жовтими прокуреними вусами, фіолетовим носом і вицвілими очима.

— Примоститися де-небудь можна? — спитав Шрагін.

Капітан, не відповідаючи, подивився на небо і крикнув у переговорну трубку:

— Прибери соплі!

Зараз же дим перестав шугати з труби пароплава.

— Ану, зійдіть з містка, — мовив капітан, все ще вдивляючись у небо, звідкіля ледь долинало дзвінке завивання моторів.

Почулося виття. Воно швидко наростало, і метрів за сто від пароплава річку спучило, підкинуло догори величезний водяний кущ. Шрагін відчув тупий удар в груди, його відкинуло в куток капітанського містка.

— Казав — зійдіть, — буркотливо повторив капітан, не відводячи очей од неба.

Пароплав називався «Партизан Железняк». У цьому допотопному суденці з хлюпаючими по воді лопатями, з машинами, що утробно гриміли і трясли весь пароплав, була якась спокійна домовитість і надійність.