— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.

— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.

На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.

— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.

Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.

— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.

— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.

— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.

— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.

— Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, — силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.

Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.

Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.

— Я пас, — відмовився Шрагін.

— А я прийму… для бадьорості… — Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: — Хай йому грець, усьому цьому… — і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.

Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:

— Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, — кажуть, — наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде — до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.