— Ні.

— От тобі й наближений до начальства! — розвів руками кок, і його круглий живіт випнувся, як барило. — А хто казав: головне — мати свою руку на камбузі й серед керівництва?

— Цей вислів, Антрекоте, старий, як світ, і належить не мені.

— Та справа не в ньому! — відказав кок.

Підійшовши впритул до мене, він по-змовницьки зашепотів на вухо:

— Знайдено Гондвану! Якісь капсули з табличками, на них загадковий гондванівський текст. О-ох і сен-са-ція! — крутонув головою кухар. — Цілу ніч бігали на камбуз природознавці і, до речі, твої квартиранти — Ступа й Заєць — теж. Просили: дай кваску, дай та й годі! Від такої знахідки спрага їх, бач, мучила. Ну, чоловіче, мені ніколи, гуд бай! Буду домальовувати портрет Стецька Мегеровича в профіль, а потім ще героям дня треба зварганити що-небудь екстравагантне…

— Чи не антрекоти?

— Ні, коклети: а-ля Кук і К°, — підморгнув Антрекот Антрекотович.

— То й готуй на здоров'я!

Не знаю чому, я був злий, неначе й справді передчував лихо. І лихо скоїлось. Не встигли ми переступити порога ходової рубки, як штурман кинув:

— Спускайтеся, голубчики, в кают-компанію. Вас там ждуть.

— У кают-компанії?

— Нас?

— Вас, вас, товаришу Кукса і товаришу Гайовий!

Стецько Мегерович, низько схилившись над картою, навіть не підвів голови і не глянув у наш бік: певна ознака, що був він не на жарт злий.

— Брав-во Кукса! Дайош, дайош! — зареготала, бігаючи по клітці, папуга.

— Згинь, опудало горохове! — кишнув на неї Сашко.

Коли ми зайшли до кают-компанії, флотоводці й учені вже засідали. Під настінними портретами легендарних мореходів сиділи: капітан — під Лисянським; Помпа, перший помічник Гордія Гордійовича, — під адміралом Макаровим, а начальник експедиції та геологи — в кутку, обабіч широкого панно, на якому наш доморощений художник-кухар Антрекот Антрекотович відтворив фрагмент картини «Бій крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореец» з японською ескадрою на рейді в Чемульпо 9 лютого 1904 року».

— Оце вони, — показав на мене й Куксу Гордій Гордійович.

Всі уважно глянули. В тих поглядах я помітив і насмішкуватість, і водночас зацікавленість: що, мовляв, за диваки такі! Бо ми й справді були дивні — розгублені якісь, ніби не в своїй тарілці.