— Слухай сюди! — жартом відбувся дотепник. — Навіть Окань не обходиться без вибриків. А він же — передовий матрос, взірець для мене.
І Кукса, удавано зітхнувши, додав:
— Бідна моя наречена Монікосума! Не зміг я тебе, царице, через наших прискіпливих науковців (догану ні за цапову душу вліпили!) посадити на гондванівський трон.
…І банка Корона, й Заяча гора лишилися позаду.
Що океан пустельний, ми зрозуміли: скільки і йшли, островів не зустрічали.
Носі Мазаву побачили аж за сімдесятим меридіаном.
Кораблі нашої міжнародної експедиції поділилися на кілька груп. Очолювані адміралом Д'Юком попрямували на північ, до континентального шельфу, два інші — на захід, у бік Африки.
«Садку» й «Кашалоту» дісталася середина океану.
Було тихо — ані шелесне. Сюди не долітав навіть пасат, спіткнувшись і обламавши крила десь перед екватором. І — волого: одяг постійно набубнявілий. Добре, що на нас лише короткі шорти та й ті — для вентиляції — зумисне подерті: екзотичне натільне дрантя — строката пов'язка для стегон, яку носять тубільці.
Ми з Куксою поралися на кормовому майданчику біля батискафа.
— Тепер мені зрозуміло, чому штильові області океану раніше звалися «кінськими широтами», — каже Сашко, обтираючи спітніле чоло.
— Чому?
— По-перше, вітрильники через той штиль і затишшя надовго затримувалися в дорозі, і коні, яких вони перевозили, без кормів гинули — їх викидали у воду. Та річ не в цьому, — пояснив Кукса. — Тут, як сказав би Стецько Мегерович, не те що коняка — двогорбий верблюд не витримає, здохне. Така спека й задуха — пекло!
— А ти он витримуєш.
— Так то ж я. Мені й бог велів терпіти: я — гомо… гомо… — запнувся він.
— Гомо сапієнс, — підказав я, згадавши латинський вислів, що його полюбляє Василь Окань.
— О, о — гомо сапієнс! — погодився Кукса і запитав: — До речі, ти не знаєш, що воно означає?
— Знаю, — відповів я. — По-моєму, якась істота чи то зоологічний вид.
— Зоологічний?!
Сашкові моє пояснення не сподобалось. Обличчя його спохмурніло, він по-старечому згорбився, гачкуватий ніс ще більше видовжився й одвис.