Пригадую, я підготував десять подач, вийшло лише дві. Заборонили! Мені влетіло. Та найгірше, що ця прикрість з публікацією вдарила по серцю поета.

— Як ви почали писати книжки?

Змалку я був вразливим — усе торкалося моєї душі. Мати, бабуся розповідали казки, читали Шевченка. Якось я почув незнайомий вірш: «Звезды меркнут и гаснут. В огне облака…». Був зачарований красою, відбитою в слові. Почав писати власні поезії.

Саме в День Перемоги, 9-го травня, вбили мого батька під чехословацьким містом Брно — там блукали рештки фашистських частин. У матері нас залишилося четверо — я найстарший. Повоєнні роки — тяжкі. Особливо важкими були вони для тих, хто зостався без батька… Писав про те, що відчував, що бачив довкіл: про радість і горе. Кілька віршів надіслав до газети «Зірка» — про те, як важко в селі живеться. Літпрацівник відповів, що мені буде прикро, якщо мої шкільні друзі довідаються про те, що я пишу таку неправду. І порадив писати про щасливе дитинство під сонцем Сталінської Конституції. Так я тоді й зробив… І було це в голодному 1947-му.

Мої геніально-брехливі вірші надрукувала районна газета «Ленінська правда». Один з них звався «Щастя народам дав Сталін».

Згодом на лекціях з фольклору в Кіровоградському педінституті цей вірш наводили як зразок народної творчості… Втім, я швидко подорослішав і вже ніколи не писав панегіриків на честь вождів.

У поемі «Гармошка» я розповів про початок свого літературного шляху… Щоб побачити улюбленого поета Володимира Миколайовича Сосюру та показати йому свої вірші, я продав гармошку і на виручені гроші поїхав до столиці. Сосюру побачив, але не наважився до нього підійти. Вже пізніше, через роки, він мені надіслав листа, в якому схвально відгукнувся про мою юнацьку поему.

— У вас багато книг про війну. Це ваша улюблена тема?

— Просто у мене з війною ще й особисті рахунки… Мого рідного дядька Григорія Остащенка вбили на війні із білофіннами; батько загинув теж, двоюрідного брата — підпільника Правду — замордувало гестапо; дідусь, старий більшовик Лука Матвійович Остащенко, один з організаторів колгоспу, згодом голова сільради, завідуючий райземвідділом, воював ще в першу світову і розповідав жахливі речі про газові атаки десь у Галичині, про те, як мучилися люди од газів, шрапнелі й куль.

… Наше село Володимирівку спалили гітлерівці. На початку січня 1944 року воно багато разів переходило з рук у руки. Бої були жахливі. В степах стояли десятки підбитих танків.

Спаливши нашу оселю, фашисти вигнали нас у сусіднє село Балєєве. Ми опинилися в епіцентрі бою.