…Ген по розлогій долині — густий, лискучий рогіз. Чубаті вихори очерету спроквола гойдаються під вітром. Недарма ж село наше Очеретяним зветься.

За пагорбом, край села, степи широкі. Розкинулися, розляглися з кінця в кінець. Здається, повінь скреслої річки, вийшовши з берегів, хлюпоче до обрію.

Бувало, йдеш полем; затамувавши подих, слухаєш гомін та спів, якими земля повниться, — і самому співати хочеться.

Пробач мені, поле, — подумав я, — що забрів від тебе за тридев'ять земель.

З нашого села багато хто на флоті служить. Он і Сашко-водовоз, він теж із моряків.

Сашко — не схожий на сільських парубків хлопець. На засіяному ластовинням обличчі, під великим гачкуватим носом, неначе щіточки, якими я, малий, хату й курей малюю, стирчать тоненькі вуса. У діда мого вони руді, вицвілі, а Сашкові — чорні, лиснючі.

Смугастий, продірявлений тільник світлими й темними обручами обтягає, — щоб вони, бува, не розсипалися, — кістляві ребра. На лівій руці, як голубії на моїм голубнику, ліниво сидять попелясті чайки, кораблі гойдаються.

Матрос-водовоз навчив мене грати на балалайці і показувати — розтулена перед запаленою лампою долоня — фокуси. Тому я в усьому намагався бути схожим на нього.

Над вилинялими, стернистими степами переспілою динею висне жовтогаряче сонце.

У такі серпневі, жнив'яні дні село наше ніби вимирає: всі в полі, на току або в загінці, де, не вщухаючи, гуркочуть комбайни. Ми, хлопчаки, теж у степу, але здебільше — на баштані.

Дід мій — сторож. І я, аніскілечки не боячись злого Сірка, воджу хлопців до дідової «резиденції» — солом'яного, розчепіреного, мов циганський намет, куреня.

Там я й познайомився з Сашком.

Коли б не прийшов до діда Степана, завжди на баштані стовбичить довготелесий колгоспний водовоз. Припнувши до кілка сухоребру кобилу, він розлягався в пропахлому динями затінку і плів захоплюючі небилиці. Про моря й океани, про кругосвітні подорожі й піратів. А ще про те, як у Босфорі й Дарданеллах на шаланді плавав.

— Мастак баланду травити! — сердився коваль дядько Федос, коли я згадував при ньому Сашка. — А сам, крім задрипаного баркаса, путнього корабля не бачив.

Дядько Федос сам із моряків. Я спочатку не знав, що то за баланда та чого її треба травити — адже баландою в нашому селі зветься несмачно зварена юшка (та й не погоджувавсь я в думках із ковалем, що Сашко ледар і баламут!). Лише пізніше зрозумів, що баланду травити означає теревенити, вести пусті балачки, а полундрою зветься команда «Стережись!»

Степ маками заквітчаний. Хмарки прудкокрилі. Вітер… Поки ми нишпоримо по баштані, вибираючи «найкращого» кавуна, Сашко з дідусем про щось гомонять. Дідова мова доступна й зрозуміла, Сашкової ж ніяк не збагну. Він говорить загадково й незвично. Раз у раз називає — що воно таке? — кефель, аврал, зюйдвестка.