Неподалік від берега маячили надводні кекури, в сідловині яких, сховані від стороннього ока, було споруджено аванпости — вогневі точки великокаліберних кулеметів.

«Недремна, грізна сторожа. Справжні тобі томамо[7], — подумки відзначив солдат. — Але чи врятує вона від розплати?»

Думка про те. що колись за все доведеться відповідати, останнім часом навідувалася до нього частіше стала невідчепною.

Вкриті бурими водоростями рифи загороджували підступи з моря.

Довгасте гадюччя морської капусти, намотуючись на гвинт, перепиняло шлях навіть дрібним човном. Правда, біля низького західного берега протока була судноплавна, а придонний грунт — розсип почорнілого піску — непогано тримав якорі.

Мукудорі невидючими очима споглядав океан. Душу гнітило щось невиразно тривожне. Час був такий…

Десь на заході гриміли бої. Війна забирала в могилу тисячі й тисячі людей. Тут, на островах, поки що тихо. Якщо, звичайно, спокоєм можна назвати короткочасні штурми загублених серед океану суходолів і торпедні атаки японськими підводними човнами радянських вантажно-транспортних суден. Атаки спідтишка, щоб не виказати себе — Японія ж зберігала нейтралітет.

Острів, на якому служив Мукудорі, здавався йому спочатку неприступною фортецею. Проте «фортеця», як і спокій, виявились примарними: рано чи пізно чужу домівку треба залишати.

Ця земля споконвіку належала Росії. Острів відкрили русявобороді землепрохідці, нарікши йменням, в якому вчувається посвист вітру й шум океанського прибою: Шумшу.

Та прийшли вони, сини Ніппон[8], воїни імператорської армії, — і все зробили на свій лад. Набудували казарм, військових об'єктів, а тубільців, айну, яких було більше, ніж птахів, переселили на інші острови.

Шумшу став зватися Сюмусю, з військово-морською базою Катаока, розміщеною в південно-східній частині суходолу.

Одного разу з Карафуто[9], де знаходився штаб військового з'єднання, завітала інспекція.

Високі армійські чини — полковники й генерали — оглянули бійниці, підземні ходи, траншеї.

Нічого не скажеш — зроблено надійно!

У міжгір'ї, петляючи болотами, зміїлася недавно прокладена бруківка. Під сопками, замасковані заростями вільхи й моху, стояли танки з синіми драконами на бортах. З-під скель, як і ті, намальовані на броні дракони, ошкірювали пащу триголові залізобетонні доти.

Кулеметні гнізда, майданчики для зеніток, інші вогневі позиції. Буде наказ — і поллється свинцева злива. Нищівний смерч спопелить усе живе. Ну, а якщо не допоможе свинець і сталь, воїни гарнізону не повинні шкодувати життя, як не шкодують його камікадзе[10].