Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!

Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з машини, вони не встигнуть загальмувати… Все залежатиме від того, чи зумію я непомітно дотягнутись до ручки на дверцятах машини… Примусивши себе застигнути непорушно, Лютц обережним рухом посунув ліву руку по сидінню. Один сантиметр… другий,, третій…Ось уже пальці торкнулись металу на дверцятах… Тепер руку треба поволі зігнути в лікті, трохи підняти вгору… Від напруги здригнулася нога… Задерев’яній, клята!.. Якась мить чекання, пальці скрадаються по металу вгору і вгору… Лягли на ручку… Тепер повернути — і ривок усім тілом.

Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.

Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.

— Задкуй! Задкуй! — залементував той, що мусив стерегти Лютца.

? Йолоп! — зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.

— Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… — Брудна лайка завершила фразу.

— Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.

Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.

— Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! — злостився той, що вів машину. — Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…

Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.

Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало — вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.

Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»