Холодна вогкість проймає до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх погано захищають від негоди. Домантович зіщулився.

— Дай-но мені, трохи зігріюсь!

— Готово! Димов випростався.? Манометр є?

Домантович постукав ногою по покришці:

— І так видно! Поїхали! Шлітсен не любить, коли запізнюються.

— Так за ним скучили?

— Скучив за ліжком, коли хочеш знати. Ти хоч трохи поспав під ранок, а я й повік не стулив.

— Чого ж так? Мене стерегли?

— Дурень ти, дурень! Теж мені скарб! З досади, що не остерігся і разом з тобою перебрав… Знаєш, є у мене в місті дівчина, справна дівчина… Гадав до неї на часинку вирватися. Та як з’явишся в такому вигляді!

— Так то ви їй листа вкидали?

— А кому ж іще? Генералові Клею?

«Ах ти ж тварюка! Прикидався сонним, а сам… На одну мить з машини вийшов! Може, то не я його, а він мене мав стерегти?»

— Слухай, Димов! Будь другом! Ні гу-гу про дівчину! Сам знаєш, як начальство не любить, коли ми з кимось із місцевих взаємини підтримуємо. Мовчатимеш?

— А мені що? Я спав…

— Ну, тоді послуга за послугу. Розповім тобі про одну цікаву машину, що до нас привезли. «Детектор брехні» називається. Ганятимуть усю школу, для перевірки, хто чим дихає. Закріплять на тобі всі штучки і почнуть запитувати. Якщо запитання не зачепило тебе за живе; ти відповідаєш спокійно, і на стрічці самописець накреслить пряму лінію. А коли запитання чомусь схвилює тебе, мозок тієї ж миті надсилає сигнали в твою нервову систему, організм реагує скороченням м’язів, виділенням поту і ще там чимось. І на стрічці, досі рівній, утворюється наче виплеск хвилі… А поруч сидить ще один дивак і дивиться на осцилограф, куди цей імпульс теж подається, для наочності, так би мовити. Намацають слабину і починають длубати по болючому місцю. Щось на зразок дитячої гри в «холодно-жарко». Тільки тут, брат, гра провадиться цілком серйозно… Запитають тебе, наприклад: «Чи хочете ви поїхати на Вогняну Землю?» А навіщо тобі ця Вогняна Земля? Чого ти там не бачив? Спокійно відповідаєш: «Ні». І, як то кажуть, всі задоволені, всі сміються. А потім раптом приголомшать запитанням: «Чи виникала у вас коли-небудь думка перебігти до росіян?» А в тебе, наприклад, колись майнула така думка… Ти про неї сам давно забув, щойно тільки пригадав під впливом запитання, та серце твоє ледь закалатало. Тут і спрацьовує техніка, і ти весь мов на долоні…

Домантович скоса глянув на Димова. Той напівобернувся до оповідача і напружено слухав. Щось невловимо тривожне пробивалося крізь машкару байдужості.

«Еге, та ти злякався! Виходить, тобі є що приховувати! Можливо, я сам відіграв роль своєрідного детектора, а ти справді хочеш накивати п’ятами…»