— Доповісти треба було раніше! Ну, та й зараз не пізно. За Димовим ми простежимо, не втече. Бери папір, напиши все, що розповідав. І нікому ні півслова. Про нього будуть знати лише ті, кому належить.

Поки Гусєв писав, примостившись на краєчку іншого стола, Домантович обмірковував, як йому врятувати Димова. Про донос на Димова черговий мусить зазначити в рапорті, пришпиливши до нього і писанину Гусєва. І тоді Димову кінець. Приховати? Небезпечно! А що коли все-таки ризикнути? В разі викриття послатися на те, що не надав заяві серйозного значення як злісній вихватці з заздрощів?

— Дуже давно побилися сп’яна. А наступного дня протверезилися і відразу помирилися. Не думайте, я не спересердя.

— Гаразд, зазначте про це в заяві.

«Кілька днів можна зачекати, — міркував тим часом Домантович, — якщо присікається, пошлюсь на ту бійку та заздрощі. Мовляв, були між ними чвари, отже, й вважав заяву звичайним наклепом, тому вирішив спочатку перевірити. Так, так, накажу котромусь з курсантів стежити за Димовим. Ось і аргумент на мою користь. Перепаде, звісно, добряче, та якось викручусь… Ну, а далі? Як знешкодити Гусєва? Ух, аж у голові все обертом пішло!»

Гусєв закінчив писати і подав аркуш Домантовичу.

— Тут я все змалював, пане інструктор, чисто все.

— Гаразд, можете йти, і пам’ятайте: нікому ані словечка!

— Могила, пане начальник! — Гусєв позадкував до дверей і вужем вислизнув з кімнати.

Пізніше, під час обходу школи, Домантович наказав Димову зайти до кімнати чергового.

— Подбай тільки, щоб тебе ніхто не бачив, — попередив він.

Димов з’явився не скоро. Чекаючи на нього, Домантович вкрай знервувався.

— Раніше не міг, мов на гріх… — почав виправдуватись Димов, та Домантович нетерпляче спинив його.

— Читай! — гукнув він сердито, простягаючи писанину Гусєва.

Димов здивовано покрутив у руках густо списаний аркуш, перевернув його на зворотний бік, глянув на підпис. Губи йому скривила незвична для його обличчя розгублена посмішка. Та вона враз зникла, тільки-но він прочитав перші рядки. Тепер його уста стискувались дедалі щільніше, густі брови грізно сходились до перенісся. Закінчивши читати, він ще деякий час дивився па підпис.

— І що ти: скажеш?

— Падло! — вихопилося крізь стиснуті зуби.

— Тепер скрегочеш зубами! Ех ти, знайшов кому звіритись. Гусєву! Та за ним сморід тягнеться на два квартали.

— Я… мені шкода його стало, коли він випав, мов лантух борошна, на підлогу. Як до людини прийшов, щоб разом рятуватись.

— Добрий порятунок! Нічого кращого не міг надумати, як тікати до Австралії. На кролів йому схотілось подивитися! На кенгуру пополювати! Йолоп, тричі йолоп! Ти що, забув про тих двох, котрі намагались ушитися до Скандинавії? Обох прошили кулі агентів-ліквідаторів, що повсюдно нишпорять, виловлюючи охочих до мандрівок, таких, як ти. Теж мені Міклухо-Маклай новоявлений, Левінгстон нещасний!.. А тепер скажи, що мені робити з цією писаниною? Сподіваюсь, ти розумієш, в яку халепу втягнув себе й мене?