? Даруйте, ви маєте рацію. На своє виправдання скажу одне: ваше запитання про справу Лютца, кинуте побіжно, з звичайної цікавості, вивело мене з рівноваги.

— Лютц? Не розумію… При чому тут Лютц?

Не відповівши, Григорій прочинив двері кабінету і трохи відсторонився, щоб пропустити Берту вперед. Та вона раптом зупинилась, чекаючи відповіді на своє запитання.

— Я товаришував з Карлом. Повернувшись на батьківщину, спробував його розшукати. Лише спробував, бо діяв без потрібної наполегливості. А час спливав, якісь мерзотники вже мастили свої пістолети. І нікому було його застерегти. Він був надто довірливою і простодушною людиною, тому й потрапив у пастку.

— Застерегти? Проти кого? Анонім — незримий ворог… рука, яку неможливо вхопити, бо не знаєш, звідки вона простягнеться!

Берта говорила і говорила в гарячковому пориві, наче слова Григорія про його взаємини з Лютцом зняли з неї заборону мовчання.

— Берто, запрошуй гостя до столу! — покликала з глибини їдальні фрау Гедлер.

— О, так, так, прошу вас, гер Шульц! — поспішно, навіть з деякою запобігливістю підхопила запросини матері Берта.

Григорію довелося затриматись ще на кілька хвилин, щоб відрекомендуватися господарці дому, подякувати за гостинність і висловити жаль, що це може скористатися з нагоди бодай півгодини побути в такому приємному товаристві.

Господу Гедлерів він залишив з почуттям полегшення і водночас невиразного невдоволення самим собою. Може, слід було взагалі уникнути розмови про Лютца? Фрау Нунке подалася сюди, гнана страхом, хай хоч цим спокутує свою провину перед Карлом! Бо невідомість — то найгірший з катів…

Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.

— Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?

— Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…

? Хочеш щось переказати батькові?

Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.

— Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…

— Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?

— Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.

— Так, так, ніби починаю пригадувати…

— Ви тоді ще підвезли мене в машині…